Я саме зняла рукавички й сіла біля вікна, коли на екрані засвітилась «Оленка». В Італії вже темніло, в кімнаті пахло хлоркою й чужими ліками. Я натиснула «прийняти» — і встигла лише ковтнути слину.
— Мамо, ти не зайнята? — голос у неї був такий, ніби вона вже все вирішила.
— Я щойно з роботи… Кажи.
Пауза. Десь у неї за спиною дзенькнула ложка об чашку, потім дитячий сміх і крик: «Мамо, дивись!». Вона відвела телефон убік, щось коротко сказала — і повернулась до мене.
— Ми вирішили басейн робити, — сказала вона так, наче йшлося про нову штору на кухню. — Дай п’ять тисяч євро.
Я мовчала. У вікні тремтів мій відбиток: зморшки біля очей, волосся зібране абияк, руки, що все життя тримали відра й каструлі. Я знала, як звучать прохання, які треба виконати негайно: «Мамо, треба на ліки», «Мамо, дитині температура». А «басейн» — це було інше слово. Воно не вміщалось у моїй кімнаті, де навіть шафа скрипіла, бо стара.
— Олено… — я нарешті видихнула. — А навіщо він вам зараз?
— Діти ростуть. Вони хочуть купатися. — Вона говорила швидко, ніби боялась, що я переб’ю. — Та й ти ж сама казала, що нам подвір’я треба було. От. Буде.
Я глянула на свій блокнот, де я списувала витрати: оренда, комуналка, трохи на їжу, трохи відкласти. «Трохи» в мене завжди виходило «майже нічого».
— Може, ви з Миколою відкладете? — сказала я. — Війна… непередбачувано все. Вам не страшно?
В її подиху з’явився холод. Навіть через екран.
— Ти зараз серйозно? — тихо спитала вона. — Ти мені про страх?
І я в ту секунду згадала інший страх — з дитинства, коли ми в селі прокидались від маминої ходи по хаті: босі ноги по долівці, як по каменю, й її шепіт: «Діти, тихо…»
Мені було десять, коли тато не повернувся. Перед тим він кричав на подвір’ї — хрипло, п’яно, з кимось шарпався. Я стояла в дверях і тримала молодшу сестричку за плече. Потім — удар. Не кулаком. Чимось важким. Цеглина, казали потім. Тато впав так, наче ноги в нього раптом перестали бути його. Мама вибігла босоніж, а я не могла зрушити з місця. Пам’ятаю тільки, як хтось сказав: «Віднесіть у хату», — і як ми дивились, а на землі темніло.
Після похорону мама ходила по двору й чіплялась руками за все: за хвіртку, за стовп, за відро. Ніби боялась, що й вона впаде. А вся хата трималась на Каті — моїй старшій сестрі. Вона тоді була худюща, як лоза, але ходила рівно, ніби хтось дав їй команду не хитатись.
Катя в п’ятнадцять пішла в їдальню: мила посуд, шкребла казани, підмітала. Приходила пізно, клала на стіл хліб — і мовчки відрізала шматки, як доросла. Влітку носила на базар гриби й ягоди. Я бігла за нею з кошиком, ноги в пилюці, голова в сонці. Коли продавали, вона знімала з долоні дрібні купюри й ховала в пазуху. Я тоді думала: якщо Катя є — ми не пропадемо.
А потім Катя поїхала вчитися — і в хаті стало порожньо так, що навіть мамине дихання чути було. Ми знову почали рахувати картоплини на вечерю.
Коли сестра забрала мене до себе, я плакала не від радості — від сорому. Бо я була наче валіза без ручки: і викинути шкода, і нести важко. Катя тільки кивнула на кухню:
— Давай, мий руки. Будеш їсти.
Я вивчилась на кухаря. Уперше в житті мала білу форму, яка пахла пральним порошком, а не димом. Потім — робота, весілля. Я так хотіла, щоб у мене було «як у людей»: стіл, фіранки, фотографія на стіні. Народилась Оленка — і я дивилась на її пальчики й думала, що вона ніколи не знатиме, як болить голод.
Чоловік спочатку носив дитину на руках, а потім почав носити себе по чужих компаніях. Пахнув пивом, не дивився в очі. Одного вечора я поставила перед ним тарілку, а він тільки хмикнув:
— І це все?
Я забрала тарілку. Повернулась у кімнату, де спала донька, й стояла над ліжечком довго, доки мене не затрусило від злості. Вранці я склала речі в сумку так, щоб не розбудити дитину. Вийшла — і двері за мною клацнули тихо, ніби соромились.
Оленку залишила Каті. Сестра не питала зайвого. Вона тільки глянула на мене так, ніби знала наперед, що буде далі.
— Поїдеш? — спитала.
Я кивнула.
— Тоді їдь. Я впораюсь, — сказала Катя й підсунула мені до кишені гроші на дорогу, ті самі, що відкладала «на чорний день».
В Італії чорних днів було багато. Я мила чужі ванни, годувала чужих бабусь, міняла постіль, слухала, як люди сваряться мовою, яку я тоді ще погано розуміла. Вночі я падала на ліжко й витирала руки кремом, бо шкіра тріскалась, як земля в спеку. У вихідні йшла в маленький магазинчик, купувала найдешевші макарони й телефонувала додому.
— Оленко, ти їла? — питала.
— Їла, — відповідала вона коротко.
— В школі як?
— Нормально.
Її «нормально» було стіною. Я стояла з одного боку, вона — з другого. Я стукала словами, а стіна не відчинялась.
Я заробила на квартиру, щоб у доньки було своє. В університеті купила їй житло поруч із корпусом — аби не жила в гуртожитку. Мені тоді здавалось: ось це і є любов — квадратні метри, оплачені квитанції, підручники, які не треба брати в бібліотеці «на три дні».
Ми бачилися раз на рік. Вона приходила на вокзал у новій куртці, обіймала мене одним плечем, як знайому, і одразу дивилась у телефон.
— Може, до мене приїдеш? — питала я. — Побачиш море, відпочинеш.
— Та ні, мам… ми з дівчатами краще кудись з’їздимо, — відповідала й посміхалась так, щоб тема закрилась.
Одного разу вона подзвонила й сказала, навіть не привітавшись:
— Я зустріла хлопця. Він у мене живе.
У мене в горлі пересохло.
— Ти… зі мною хоч порадилась?
Вона засміялась коротко, без тепла.
— А яка різниця? Ти ж все одно далеко.
Я тоді довго тримала телефон біля вуха після того, як вона скинула. Наче від тепла пластика могло стати легше.
Микола виявився нормальним. Руки золоті, голова на плечах. Приїжджала — бачилися, він чемно клав мені сумку, наливав чаю, розпитував про дорогу. У нього було те, чого я не мала з чоловіком: рівність у голосі.
Після весілля вони захотіли будинок.
— В квартирі тісно, — сказала Оленка. — Дитину хочемо. Двір потрібен. Кімната окрема.
Я тоді сиділа на кухні вночі, рахувала, скільки зможу відсилати, і підсвічувала калькулятор лампою, щоб не розбудити сусідку по кімнаті. Вирішила: 800 євро щомісяця. Собі — мінімум. Мені було не страшно. Мені було знайомо: коли ти знову й знову тягнеш, бо більше ніхто не тягне.
Вони не продали квартиру — здали в оренду. Будинок виріс швидко: світлі стіни, гарний паркан, подвір’я з місцем під квіти. Я приїхала — і стояла біля хвіртки, торкалась холодного металу, ніби перевіряла: це правда?
— Дякую, мам, — сказала Оленка, але в цей момент уже кликала дітей у дім.
Я тоді вперше дозволила собі подумати: може, тепер я зможу трохи жити для себе. Не багато — просто не рахувати кожну каву, не купувати завжди найдешевше взуття.
Та «трохи для себе» так і не настало.
— Мамо, нам треба на кухню, — казала Оленка.
— Мамо, в дітей секції, — казала.
— Мамо, Миколі на інструмент, — казала.
— Мамо, давай візьмемо нормальний телевізор, — казала.
Гроші йшли як вода в пісок. Я питала обережно:
— А нащо вам таке дороге?..
— Бо ми хочемо жити нормально, — відрізала вона.
Коли почалась війна, я здригнулась. Я думала: тепер ми всі станемо обережнішими. Я думала, що в її голосі з’явиться інша нота — не вимога, а пошук плеча.
І ось тепер — басейн.
— Ти не була в моєму житті, — сказала Оленка в трубку. — То я можу хоч якусь компенсацію мати?
Це слово — «компенсація» — вдарило так, ніби мені в руки знову сунули мокре простирадло: важке, холодне, чуже.
Я стиснула телефон так, що пальці побіліли.
— Ти хочеш, щоб я купила тобі маму? — запитала я тихо.
Вона не відповіла одразу. Лише знову десь збоку пролунав дитячий голос:
— Мамо, де мій м’ячик?
І Оленка, не прикриваючи мікрофон, різко крикнула:
— Та почекай!
Потім повернулась до мене вже іншим тоном — тим, яким говорять із касиркою, яка повільно рахує решту:
— Не починай. Просто скажи: так чи ні.
Я дивилась на свої руки. На тріщини, на мозолі, на нігті, які ніколи не були «як у людей». Я згадала, як Катя колись сунула мені гроші на дорогу й сказала: «Я впораюсь». Мені стало так ясно, що аж холодно: я теж весь час кажу «я впораюсь», тільки вже ніхто не питає, чи хочу.
— Ні, — сказала я.
Тиша з її боку була короткою, але такою, ніби вона зламала щось об коліно — і перевірила, чи зламалось остаточно.
— Ясно, — промовила вона. — То й не дзвони більше, мам. Я все зрозуміла.
— Олено… — я спробувала ще щось втиснути в цю щілину, але вона вже натиснула «скинути».
На екрані висвітились години й хвилини розмови, як чек у магазині. Я сиділа, дивилась на нього, потім повільно поставила телефон на стіл.
Наступного дня я після роботи зайшла в банк. У віконечку сиділа молода дівчина з рівними бровами, говорила чемно й швидко.
— Відкриваємо накопичувальний? — спитала вона.
Я кивнула. Дістала конверт, у якому лежали мої відкладені купюри — тоненькі, зім’яті від того, що я стільки разів їх перераховувала й майже завжди забирала звідти назад.
Підпис поставила акуратно, як у школі.
Коли вийшла надвір, повітря було прохолодне, і в кишені завібрував телефон — не дзвінок, тільки повідомлення. Я не відкрила його одразу. Дійшла до лавки біля банку, сіла, дістала телефон.
На екрані було одне речення від Оленки: «Не треба нам більше нічого від тебе.»
Я довго дивилась на ці слова, потім вимкнула звук, сховала телефон у сумку й підтягнула ремінець на плечі — тугіше, наче збиралась нести щось важке.
І пішла до зупинки.
