Я якраз дотягнулася до праски, коли в коридорі гримнули дверцята шафи й пролунав крик:
— Де моя біла?!
Софія на моєму плечі здригнулася, злиплі вії розплющилися, губи затремтіли — і я зрозуміла: якщо зараз вона заплаче, то я вже не зупиню ні її, ні себе.
— Тихіше… — прошепотіла я, притискаючи доньку ближче. — Вона щойно заснула.
— Мені не “тихіше”, мені сорочка! — Кирило висунувся з коридору, вже в штанах і з ременем у руках. — Та, біла, з тонкою синьою смужкою. Я ж казав.
Я стояла босоніж на кухонній плитці. Прасувальна дошка розкладена. Праска тепла. На стільці — зім’ята сорочка, яку я навіть не встигла розгорнути. А в руках — дитина, ще гаряча від температури, з важким диханням і мокрою чуприною.
— Я не встигла, — сказала я так, ніби це слово могло щось пояснити. — Вчора…
— Не встигла?! — він різко засміявся, але сміх вийшов як сухий кашель. — Ти ж удома. Ти весь день удома.
Він пройшов на кухню й подивився на мене так, ніби я тримала не дитину, а чужу відмовку.
— Кириле, вона з температурою. Вона весь вечір…
— Та всі діти з температурою, — відмахнувся він. — Дитина спить — ти теж спиш. Я ж бачу: ти вдень “прилягла”, ввечері в телефоні… І потім — “я втомилась”.
У його голосі було те саме слово, від якого мені ставало тісно в грудях: “втомилась”, ніби це примха. Ніби я вигадала її між каструлями й памперсами.
Софія почала крутитися. Я відчула, як у неї напружилися ніжки, як під моєю долонею зібрався в грудочку спазм — зараз розплачеться. Я качнула її, повільно, як качають вітром — без нервів, без різких рухів. Лише щоб вона не провалилась назад у крик.
— Я не в телефоні, — тихо сказала я. — Я працюю.
Кирило зупинився на пів кроку, наче хтось поставив йому підніжку.
— Працює вона. Онлайн. — Він підняв брови. — Це не робота.
Я не відповіла одразу. Бо як відповісти людині, яка бачить лише те, що їй зручно? Я подивилася на стіл: на ньому лежав мій ноутбук, закритий, з липкою запискою “до 12:00 здати”. Поруч — термометр, сироп, відкриті серветки. І ще — чашка з недопитою вчорашньою кавою, яка так і залишилась вчорашньою, як і я.
— Ті гроші… — я відчула, як слово “гроші” налипає на язик, як бруд. — Вони не з неба. Підгузки, ліки, продукти…
— Копійки, — кинув він і вже потягнув сорочку зі стільця. — Моя робота — це робота. А твоя… Твоя — це сидіти вдома й щоб порядок був. Я ще маю сам собі сорочки прасувати?
Він тряс сорочкою, ніби вона була винна. Тканина шелестіла, як осуд.
Софія тихо скиглинула. Я знову качнула її — раз, два. Вона вчепилася пальцями в мій халат і засопла, як мале звірятко, яке не знає, від чого ховається — від температури чи від голосів.
— Я не встигаю все, — сказала я. — Не тому що “не хочу”. А тому що це неможливо. Я одна цілий день.
— Та не драматизуй, — він уже накидав піджак на руку. — Ти що, президент? Що там у тебе такого важкого?
Слово “президент” вистрілило в мене точніше, ніж будь-який крик. Я згадала вчорашній день не картинкою — шматками.
Шоста ранку. Софія прокинулась, гаряча, липка, невдоволена навіть світлом. Я носила її по кімнаті, витирала лоб, вмовляла ковтнути сироп. Вона вигиналася, плакала, закашлювалась. Я обережно, щоб не розбудити сусідів, шепотіла “тиха-тиха”, хоча всередині кричала.
Десь опівдні вона заснула на моїх руках, а я сиділа на краю ліжка й боялася поворухнутися — щоб не розплющила очі й не почала все спочатку. Я не спала. Я просто… перестала бути.
А ввечері — коли вона нарешті відпустила мою шию й провалилась у сон — я відкрила ноутбук. Не від любові до “онлайну”. Від того, що в кошику в магазині завжди щось доводиться відкладати назад.
Кирило цього не бачив. Він бачив лише світло екрана. Як у кіно: дружина сидить, “тикає”.
— Мені на зустріч, — сказав він, перевіряючи годинник. — Я не буду виглядати, як… Не знаю хто. Погладь швидко.
Я подивилася на праску. Потім на дитину. Потім на нього.
— Поклади її на руки, — сказала я. — Дві хвилини потримай, щоб я…
Він навіть не простягнув долоні. Лише відступив, ніби я запропонувала взяти щось мокре.
— Та ти серйозно? — втомлено, з тією образою, яка завжди в нього з’являлася, коли від нього щось хотіли. — Я зараз із дитиною буду стояти? Мені їхати.
Я зняла праску з підставки й поставила назад, не вмикаючи. Раптом стало так ясно, що я майже злякалася: не праска тут важлива. І не сорочка.
— Їдь, — сказала я.
Він підняв голову.
— Що?
— Їдь так.
— От дякую, — процедив він і різко застібнув піджак. — Знаєш що, якщо тобі так тяжко — то може не треба тобі та “робота”? Сиди нормально з дитиною і роби, як у людей.
“Як у людей”. Наче я — не людина. Наче я — функція. Дитина, їжа, чистота, сорочки. А я — між ними, як ганчірка, яку можна вичавити й повісити.
— Тобі потрібні гроші, — я говорила повільно, щоб не зірватися, — чистий дім, нагодована дитина, випрасувані сорочки. А я тобі потрібна?
Він затримався на порозі кухні. На секунду — ніби збирався щось сказати. Але потім тільки махнув рукою:
— Не придумуй.
І грюкнув дверима так, що в шибці тремтіло відлуння.
Софія розплющила очі й нарешті заплакала — тонко, з обуренням, яке в неї завжди з’являлося, коли світ ставав занадто гучним. Я ходила з нею коридором, туди-сюди, по одному й тому самому сліду, і в якийсь момент помітила, що моя рука, якою я підтримую її спинку, тремтить. Не від ваги. Від того, що всередині мене щось зрушилося, як шафа, яку довго підпирали плечем.
Ближче до обіду я поклала Софію в ліжечко, вона нарешті заснула рівніше. Я сіла на підлогу поруч — не на стілець, не на диван, а просто на килим, бо так було швидше. Взяла телефон. Не “потикати”. Зайшла в застосунок банку. Подивилась на надходження за вчора. На витрати. На цифри, які Кирило називав “копійками”.
Потім я відкрила календар. Там було моє життя: “педіатр”, “дедлайн”, “купити жарознижувальне”, “оплата садочка (майбутнє)”, “комуналка”. Скрізь — маленькі клітки, а я між ними — без клітки. Без місця.
Коли Софія прокинулась, я не стала тягнути її на руки одразу. Я простягла до неї долоню, вона схопила мій палець і підтягнулась. Маленький жест, але він мене штовхнув: вона вміє триматися за мене, а я чому — ні?
Ввечері Кирило повернувся пізно. Ключ повернувся в замку, двері прочинились, і він зайшов із тим видом, ніби вдома має бути тихо, чисто й без запитань.
Я стояла біля кухонного столу. На столі — дві чашки. Його телефон лежав екраном вниз, як завжди, коли він не хотів “розмов”. Мій ноутбук був відкритий, але екран чорний. Я не працювала. Я чекала.
— Що на вечерю? — кинув він, не знімаючи куртки.
— Нічого, — сказала я.
Він нарешті подивився на мене.
— Ти знову починаєш?
Я взяла одну чашку й поставила ближче до нього. Потім — другу — ближче до себе. Як дві сторони столу. Як дві території, які довго робили вигляд, що це одна.
— Сідай, — сказала я.
— Я втомився.
— Я теж.
Він сів, важко, з незадоволеним видихом. Дивився так, ніби я збираюся читати йому лекцію, а він уже наперед її ненавидить.
Я не підвищувала голос. Я просто відкрила список у нотатках і повернула екран до нього.
— Подивись, — сказала я.
Там було написано не “мої почуття”. Там було написано “ранок: ліки, сніданок, пральна, прогулянка”, “день: температура, руки, плач”, “вечір: купання, укладання”, “ніч: робота до…”. І поруч — цифри. Суми. Те, що він називав “копійками”.
Кирило мовчав довше, ніж я очікувала. Лише пальцем провів по краю чашки, ніби шукав, де в неї тріщина.
— І що? — нарешті видавив він.
Я закрила нотатки й не прибрала телефон. Нехай лежить між нами, як доказ.
— Або ти береш частину дому на себе, — сказала я, — або я не беру замовлення. Тоді живемо на твою зарплату. І ти жодного разу не скажеш “копійки” чи “вдома сидиш”. Жодного. Бо якщо я “просто вдома”, то хай тоді “просто” будемо жити на “просто”.
— Це ультиматум? — він примружився.
Я підсунула до себе свою чашку й відпила воду. Вона була холодна, але мені потрібна була ця пауза.
— Це межа, — сказала я.
У цей момент у кімнаті з дитячого ліжечка донісся шурхіт. Софія прокинулась і почала сопіти, шукаючи мене по звуку, як завжди.
Кирило різко піднявся, ніби хотів сказати щось і не знайшов слів. Він зробив крок у бік дитячої… і зупинився.
Потім — не дивлячись на мене — зняв куртку, повісив на гачок, повернувся до кухні й узяв з-під стільця зім’яту білу сорочку. Розгорнув її на столі обережно, як щось крихке.
Я мовчала.
Він доторкнувся до праски, натиснув кнопку, і на кухні тихо клацнуло — загорівся маленький червоний вогник.
А з дитячої я почула, як Софія знову вляглася і затихла, ніби вперше за день комусь не треба було її тримати самій.
