Я вперлася плечем у двері ванної, щоб вони не відчинилися, і другою рукою ловила Сашка — він знову тягнувся до праски, залишеної на табуретці. Павлик уже стояв на стільці й колупав пальцем замок на вікні. На кухні кипів чайник, а в коридорі, в одному-єдиному проході між шафою й коляскою, Олексій намагався протиснутися з пакетом картоплі, бурмочучи крізь зуби:
— Тихо… тихо… тільки не впусти…
Я відчула, як під ребрами щось обережно штовхнуло. Наче нагадало: скоро тут буде ще одна маленька людина, і ця наша «однушка» остаточно стане коробкою, яку ми будемо силою закривати, підтискаючи кришку коліном.
Олексій поставив пакет і машинально витер долоню об джинси. Поглядом пробіг по кімнаті: розкладний диван, дві дитячі ковдри, іграшки під ногами, сушарка з білизною, що стоїть посередині, бо більше ніде. Він нічого не сказав, просто коротко видихнув — так видихають люди, які не мають права на слабкість.
— Я сьогодні встиг на СТО, — кинув він уже з кухні, відкручуючи воду. — Друг підкинув пару машин. — А таксі? — Вночі. Якщо буде паливо.
Я кивнула й сама собі не сподобалась — ніби я бухгалтер його втоми. Колись, до війни, він їхав за кордон і повертався з валізою подарунків, а гроші лежали «про запас», як підкладений у кишеню талісман. Тепер той «запас» танув не на радощі, а на комуналку, дитячі комбінезони й холодильник, який здох тихо, як старий собака — просто одного ранку не загудів.
У кімнаті задзвонив телефон. Мама.
Я взяла слухавку одразу, ніби від того залежало, чи почує вона мене взагалі.
— Доню, ну як ви там? — голос у неї був рівний, як у диктора новин. Я стояла посеред кімнати, притиснувши телефон до вуха, а коліном підпирала висувний ящик комода, щоб Павлик не висмикнув його собі на ноги. — Мам, — сказала я. — Нам тісно. Я… я знову вагітна.
На тому кінці була пауза. Я чула, як вона десь там щось пересунула. Можливо, чашку. Можливо, серветницю. Можливо, просто себе — щоб не стояти близько до моїх слів.
— Та ти що… — нарешті зітхнула вона. — Ну… значить, так Бог дав. Зараз усім важко, доню.
І все. Ніякого «чим допомогти?», ніякого «може, ми підкинемо трохи». Тільки це її акуратне: «усім важко», наче цим можна прикрити будь-яку байдужість.
Я дивилася на білу стіну, на якій діти вже намалювали свої перші «шедеври» фломастером, і відчула, як у мене всередині щось стискається — не від образи, а від неможливості. Бо слова просилися такі, від яких у слухавці могла б тріснути тиша.
— Мам… у вас три кімнати, — сказала я тихо. — Там садок під будинком, школа… Тобі й татові дві кімнати за очі. Вона одразу, занадто швидко: — Ну почалося. — Я не «почалося», мам. Я прошу. Поміняймося. Нам би… дітям би… кімнату.
Мама не підвищила голос. Вона просто зробила його твердішим. Це в неї завжди виходило без крику — як двері зачинити так, що людина сама зрозуміє: не стукай.
— У вас є своє житло, — сказала вона. — Ви дорослі. Сами вирішуйте. Сами народжували — сами й думайте.
Сашко в цей момент потягнув мене за футболку: він хотів пити. Я машинально піднесла йому кружку, не відриваючи телефону від вуха.
— Мам, а дача? — я вчепилася в наступну соломинку, бо не могла просто покласти слухавку й зробити вигляд, що це нормально. — У вас же будиночок, там вода, світло, інтернет. Ви ж там щосуботи… Там можна жити. — Там город, — різко відповіла вона. — Там робота. І взагалі… ти хочеш нас виселити?
Слово «виселити» вдарило, як ляпас. Наче я з мішком прийшла і сказала: «Виносьте меблі». Наче я не їхня донька, а чужа жінка з папірцем у руках.
— Я не виселяю, — прошепотіла я. — Я прошу. Я… — Не треба, — перебила мама. — Я не хочу цю тему. Тато теж.
Я ще секунду тримала телефон, вдивляючись у диван, на якому вночі ми з Олексієм знову будемо лягати по краю, щоб між нами вмістилися двоє малих. Потім мама сказала «мені пора» так, ніби ми обговорювали погоду, й відключилася.
Олексій зайшов із кухні, витираючи руки. Побачив моє обличчя — і не спитав «що?» Взяв із підвіконня зім’яту серветку, мовчки розгорнув і почав збирати з підлоги крихти печива, які розсипав Павлик. Така в нього була звичка: коли боляче — наводити порядок. Бо з порядком простіше, ніж із людьми.
— Вони не хочуть, — сказала я. Олексій на мить завмер, серветка в руці зупинилася в повітрі. — Я так і думав, — тихо відповів він і знову нахилився.
Я згадала свекрів — як Олексій колись, ще на початку, дзвонив їм, і голос у нього був наче рівний, але пальці стискали телефон так, що біліли кісточки. Звідти теж нічого не прилетіло: ні пакунка з села, ні «приїжджайте, ми посидимо з дітьми». Там була інша музика: «сестрі треба весілля», «сестрі треба квартира», «ми відкладаємо». Наче наші хлопці — не онуки, а випадкова реклама в телевізорі, яку можна перемкнути.
Того вечора батьки прийшли в гості самі. Без дзвінка «ми заїдемо», просто подзвонили у двері — і все. Мама в чистому пальті, тато з пакетом яблук, як на ілюстрацію «турботливі родичі».
— Ой, як у вас затишно, — сказала мама, переступаючи через коляску, і відразу зробила вигляд, що не помітила, як Олексій відсунув сушарку, щоб вони пройшли.
Тато сів на край дивана, ніби боявся зайняти зайвий сантиметр. Глянув на близнят — вони одразу залізли до нього на коліна, потягнули за рукав, засміялися. Тато посміхнувся, але очі в нього були насторожені, як у людини, яка прийшла не в гості, а на допит.
Я поставила на стіл чай, печиво, ті яблука. Мама роздивлялася кімнату, ніби вперше бачила, що тут нема де розвернутися.
— Мамо, — сказала я, коли всі трохи втихомирились. — Давай поговоримо. Вона підняла брови: — Про що? — Про квартиру.
Тато одразу зробив ковток чаю. Такий довгий, що я майже почула, як він тягне час.
— Доню… — почав він, але мама його випередила, як завжди.
— Ми ж уже казали, — рівно сказала вона. — У вас своє житло. — Ви бачите, як ми живемо? — я пальцем показала на диван, на сушарку, на іграшки, на комод, що стояв так близько до столу, що стілець не висувався повністю. — Ви бачите, де у нас буде ліжечко? Де буде третя дитина?
Мама поправила сумку на колінах. Не дивилася на стіни, не дивилася на близнят. Дивилася на свою сумку — наче там лежала відповідь, і вона її шукала.
— Ти хочеш, щоб ми віддали тобі своє, — нарешті промовила вона. — Я хочу помінятися, — різко сказала я. — Не «віддати». Помінятися. Тобі не потрібно три кімнати. — А тобі потрібно? — відрізала мама. — Отак зручно: народжувати, а потім вимагати.
Олексій підняв голову. Дуже повільно. Його обличчя стало гладким, ніби він надів маску.
— Ми не вимагаємо, — сказав він. — Ми просимо. Мама глянула на нього так, ніби він чужий. — Я вам не ворог, Олексію. Але це наш дім.
Тато спробував усміхнутися, наче це якась сімейна сварка, яка сама розсмокчеться: — Давайте без… без нервів.
Сашко раптом заплакав — не голосно, а так, дитячим коротким схлипом. Бо мама, не помічаючи, відсунула його машинку, щоб поставити сумку зручніше. І він, як маленький, відчув: тут хтось сильніший пересунув його світ.
Я підняла машинку й поклала Сашкові в руки. Він затих. Я погладила його по голові — одним рухом, як втіху й як вибачення за дорослих.
— Ви просто не хочете, — сказала я вже тихіше. — І все. — Ми не повинні, — відповіла мама.
Олексій встав. Не різко — просто встав, обійшов стіл і почав складати на тарілку печиво, яке ніхто не доїв. Потім поставив тарілку в мийку. Включив воду. Вода зашуміла — такий побутовий шум, яким зручно закривати те, що ніяк не закриєш.
— Ну, ми підемо, — сказала мама, підхоплюючись першою. — Діти втомлюються. Тобі теж відпочивати треба.
Тато піднявся, обережно зняв з колін Павлика, поставив його на підлогу. Павлик потягнувся до нього знову, хотів ще — а тато вже зробив крок назад, ніби боявся, що якщо затримається, то муситиме щось робити по-справжньому.
У дверях мама на секунду зупинилася, подивилася на мене: — Не ображайся. І вийшла так швидко, ніби боялася, що я ще щось скажу.
Коли замок клацнув, у квартирі стало тихо — та тиша, в якій чути, як дихає холодильник, як цокає кран, як шарудить дитяча ковдра.
Олексій вимкнув воду. Підійшов до вікна й довго стояв, не рухаючись. Потім повернувся, взяв рулетку з шухляди, присів біля стіни й почав міряти від батареї до шафи.
— Що ти робиш? — спитала я. Він не підняв очей. — Дивлюся, чи влізе ще одне ліжечко, — сказав він і підсунув ближче до себе олівець. — Якщо відсунути диван і… тут комод переставити.
Я сіла на підлогу поруч, притиснувши долоню до живота. Сашко підкотив до нас машинку й поставив її на рулетку, ніби це дорога. Павлик заліз мені на коліна й поклав голову на плече.
Олексій зробив на шпалерах маленьку, майже непомітну риску олівцем — рівну, точну, як крапку в кінці чужої розмови.
