Двері балкончика в нашому болгарському номері ледь скрипнули, коли я вийшла винести дитячий рушник сушитися. Внизу шуміло море, в кімнаті сопів Матвійко, а Катя стояла біля перил, притискаючи телефон до вуха так, ніби ховалася навіть від хвиль.
— Та що їй буде… — сказала вона в темряву. — В неї грошей повно. Мого брата немає, а вона розкошує на його… Хай і нам щось перепаде.
Я завмерла так, що пальці на мотузці побіліли. Рушник зісковзнув, але я не нахилилася. Я просто стояла й слухала, як у мене в голові тріскає щось давнє і, здавалось, міцне.
Катя сміялась тихо, ніби це була змова між своїми.
— Та ми машину беремо… Я й сказала, що в мене «форс-мажор». Не збідніє, як нас із донькою звозить.
З кімнати долетів звук — Матвійко перевернувся і муркнув щось уві сні. Я машинально зробила крок назад, щоб не рипнула підлога. І раптом вловила запах сонцезахисного крему, солі й дитячої шкіри — той самий запах, який я так довго собі забороняла, бо здавалося, що радість без Олега — це злочин.
Я тихо зачинила двері. Не грюкнула. Не влаштувала сцену. Просто сіла на край ліжка й дивилась, як у сутінках ворушиться подушка поруч із Матвієм.
Катя була поруч зі мною тоді, коли мене зносило в прірву.
Коли Олега забрали на війну, вона приїжджала без дзвінка — приносила пакети, мовчки розкладала продукти, ставила чайник. Коли прийшло те страшне повідомлення, вона не питала, що сказати — просто сіла біля мене на підлогу, обійняла за коліна й тримала, поки я не охрипла від плачу. У ті дні я дякувала їй навіть за те, що вона дихала поряд.
І от тепер — той самий голос, ті самі інтонації, тільки слова такі, що не відмиєш ні сіллю, ні морем.
Я раптом побачила все іншим кутом.
Як ми з Олегом колись познайомилися в потязі: він стояв у проході, тримався за спинку сидіння і перепитав, чи не заважає світло. Я тоді ще вчилась, їхала з сумкою й книжками, без нічого за спиною — ні батьків, ні бабусі вже не було. Ми говорили всю ніч, він сміявся, показував мені на телефоні фотки рідних, і я хвилювалась не від флірту — від думки, що його сім’я побачить мене «без коріння» і відвернеться.
Свекруха, Марія Іллівна, й справді дивилась на мене так, ніби я принесла в дім бруд на підошвах. А Катя тоді стала між нами, як щит.
— Не лякай її, мамо, — кинула вона якось на кухні, коли я по необережності розлила молоко. — Вона не прислуга.
Я стояла з ганчіркою в руках, а в горлі пекло: хтось у їхньому домі назвав мене «своєю».
Потім був Матвійко — важка вагітність, лікарня, ті страшні години в реанімації, коли ти сидиш під дверима і слухаєш не власні думки, а писк апаратів у коридорі. Катя тоді приносила мені воду й серветки, просила не падати на підлогу, бо «ти ж мамка, ти мусиш стояти».
Коли Олег не повернувся, Матвієві було два. Дитина бігла до дверей на кожен звук, а я вчилась говорити з сином так, щоб не зламати йому світ. Катя возила нас у парк, тягнула за руку з дому: «Ти не маєш права померти разом з ним. Матвій дивиться».
Я купила будинок на виплати — щоб у сина було своє. Ремонт робила ночами, під світлом лампи, коли Матвій засинав. Удень — робота, садочок, пакети, ліки, дрібні рахунки, вічні списки. Кілька разів на тиждень — кладовище. Я говорила Олегові новини, а Матвій клав біля плити камінчик і шепотів: «Тату, дивись, я знайшов».
Я довго не дозволяла собі нічого. Навіть смак кави без поспіху здавався розкішшю.
А цього літа — ніби хтось натиснув у мені кнопку. Я подивилась на Матвія: він росте, він уміє сміятися, він просить море, бо бачив у садочку картинку. Я сказала собі: «Добре. Хоч раз».
Катя напросилася майже одразу.
— Діти ж однолітки, їм веселіше, — сказала вона. — Я трохи… не в формі з грошима зараз, але віддам, як повернемося. Там форс-мажор.
Я не розпитувала. Бо хіба не так роблять рідні? Бо вона була поряд, коли я не могла піднятись із ліжка. Бо мені хотілося вірити, що у світі ще є люди, які не рахують твої сльози в гривнях.
Тиждень у Болгарії наче вдався: діти ліпили з піску, підстрибували від холодної води, Катя робила фото й сміялась, а я навіть дозволила собі заснути вдень на лежаку — пів години, як у нормальних людей.
А того вечора після її дзвінка я не заснула. Просто чекала, коли Катя зайде. І коли вона зайшла, я не підскочила й не влаштувала істерику. Я встала й загородила їй прохід до кімнати, щоб не розбудити дітей.
— Катю, — сказала я тихо. — Хто «розкошує»? Я?
Вона моргнула, ніби не одразу впізнала мій голос. Потім зиркнула на двері, де спав Матвій, і на мить знизила тон:
— Ти що… слухала?
— Я чула. Своїми вухами. Про «форс-мажор». Про машину. Про те, що я «не збіднію».
Катя випрямилась. Її обличчя стало різким, як у Марії Іллівни, коли та колись стискала губи і мовчки згрібала зі столу крихти — демонстративно, з докором.
— Тобі не соромно підслуховувати? — сказала Катя так, ніби це я зробила щось брудне.
Я навіть не знайшла одразу слів. Я дивилась на неї й чекала, що вона зараз махне рукою: «Та я не так сказала» або «це жарт». Чекала, що вона злякається того, що зробила. Але вона не злякалась.
— Я тобі вірила, — видушила я. — Я ж… я ж вас взяла, бо думала…
— Думала що? — перебила Катя. — Що ти свята?
Вона зробила крок ближче. Я відступила до стіни, щоб не розбудити дітей. Катя говорила пошепки, але так, що кожне слово било в груди.
— Ти прийшла до нас ніхто. Без роду. Без племені. А тепер сидиш у своєму будинку, на виплатах, на його грошах… і ще вдаєш, що тобі мало.
Мені здалося, що повітря в номері стало густим. Я відкрила рот — і не змогла одразу відповісти. Бо в голові промайнуло, як Олег колись гладив Матвія по маківці й казав: «Мої дівчата, не сваріться». І як Катя тоді сміялась.
А тепер вона дивилась на мене так, ніби я чужа жінка, яка випадково витягла щасливий квиток.
— Ти хоч розумієш, що говориш? — запитала я. — Про Олега… про те, ніби я…
Катя знизала плечима.
— А що? Ти живеш. Ти їздиш. Ти ремонти робиш. Він у землі. Моєму братові могло б бути краще, якби…
Вона не договорила, але й не треба було. Вона розвернулась, взяла сумку й грюкнула блискавкою так різко, що я стиснула зуби. Діти заворушились, я кинулась до ліжка, прикрила Матвієві вухо долонею, шепнула: «Тшш».
Далі був дивний, холодний відпочинок, який ми догризали, як сухий хліб.
На пляжі Катя стояла окремо. Її донька тягнула Матвія за руку, а Катя не дивилась у мій бік. У кафе вона замовляла окремо й підкреслено клала гроші на стіл, ніби демонструвала: «Я тут теж не на твоєму».
В останні два дні ми мовчали. Я ловила себе на тому, що починаю говорити з Матвієм голосніше — щоб не чути тиші між дорослими. А потім ловила себе на іншому: що я вже не хочу нічого рятувати. Ні «як було», ні «ми ж сім’я».
Дорога додому розірвала нас остаточно. В аеропорту Катя без емоцій відтягнула валізу й сказала тільки:
— Не дзвони мені зі своїми претензіями. І не роби з себе жертву.
Я не відповіла. Я тримала Матвія за капюшон, щоб він не загубився в натовпі, і дивилась, як Катя проходить крізь людей легко, впевнено, з піднятою головою — так, ніби виграла.
Вдома я ще намагалася вкласти це в себе якось «по-людськи»: може, зірвалась, може, заздрила, може, їй боляче за брата. Я навіть взяла телефон, щоб написати: «Давай поговоримо». Пальці зависли над екраном.
І в цю ж ніч мені надіслали скрін.
Знайома, з якою Катя колись пила каву в нас на кухні, написала коротко: «Ти не просила, але мені противно. Вона знову про тебе говорить».
І там — Катині повідомлення в чаті: про «виплати», про «вдова шикує», про «нехай ділиться». Без істерики, без злості навіть — буденно, як про погоду.
Я відклала телефон. Підійшла до шафи в коридорі, де висіла Олегова куртка — я все не наважувалась її віддати. Провела пальцями по рукаву. Потім зняла її з вішалки й, не думаючи, притисла до грудей, як колись уночі, коли не могла заснути.
Зранку я пішла на кладовище.
Матвій біг попереду й рахував плитки на доріжці. Я несла маленьку пачку серветок і воду — як завжди. Біля могили син присів, дістав із кишені камінчик і поклав біля фото.
— Тату, — сказав він серйозно. — Ми були на морі. Я навчився пірнати.
Я поставила поруч із плитою маленьку паперову чашку з водою, витерла долонею пил з імені на табличці. Трохи помовчала, а потім дістала телефон, відкрила переписку з Катею.
Палець тремтів не від страху — від незвички ставити крапку там, де все життя ставила кому.
Я натиснула «заблокувати».
Матвій узяв мене за руку і потягнув до виходу.
— Ходімо, мам. Я хочу морозиво.
Я не обернулась. Просто стиснула його теплу долоньку й пішла за ним.
