Я все життя жила сином. Юрка ростила сама, без чоловіка, тягнула як могла. У всьому собі відмовляла, аби він мав краще.
Коли він виріс, вивчився на програміста і з’їхав на орендовану квартиру, мені стало легше. А потім я ще й на пенсію вийшла. Син допомагав грошима, водив мене в кафе, навіть путівку на відпочинок якось оплатив.
Я звикла до того, що нарешті можу пожити для себе. Гуляла містом, пила каву, записалася на англійську для пенсіонерів. І тут Юрко сказав, що хоче одружитися з Поліною.
Поліна мені, чесно кажучи, подобалась. Спокійна, хазяйновита, розумна дівчина. Але я все одно почала відмовляти сина від весілля.
– Юрчику, навіщо вам той шлюб? – сказала я. – Зараз і без цього живуть. А потім ще майно ділити, якщо що.
Він аж підскочив.
– Мамо, ти що таке говориш? Уже про розлучення думаєш? Якщо тобі Поліна не подобається, так і скажи прямо.
Я тоді промовчала. Бо справа була не в Поліні. Я боялася іншого – що після весілля підуть діти, а значить, моє спокійне життя закінчиться.
Перед очима стояли чужі історії. Подруга Зоя жалілася, що донька з сім’єю в’їхала до них і зайняла дві кімнати. Сусідка Марина плакалась, що їй на тиждень залишили внучку, і вона не могла ні сісти, ні перепочити.
Якось Марина прийшла по дріжджі й з порога почала:
– Я вже не можу, чесно. Малій пиріг подавай, і не будь-який, а такий, як мама пече.
Я тільки головою хитала:
– От і дожили. Ніби своє життя вже не твоє.
Весілля вони зробили тихе, без цирку. Були тільки батьки й кілька друзів. Усі бажали їм діток, а я одна мовчала і вдавала, що нічого такого не чую.
Після весілля я трохи видихнула. Вони поїхали у весільну подорож, а я повернулася до свого життя. Але всередині все одно сидів страх, що одного дня вони прийдуть і скажуть ту саму новину.
І от в одну суботу я сама приїхала до них у гості. Юрко відкрив двері весь сяючий.
– Мамо, ти якраз вчасно! Зараз перша дізнаєшся новину!
У мене аж руки похололи.
– Яку ще новину? – спитала я.
– У нас поповнення в сім’ї. Полю, виходь!
Я вже подумала, що все, почалося. Аж тут виходить Поліна, усміхається і тримає на руках маленьке чорне цуценя.
– Ось наше поповнення, – каже. – Це Лорд.
Я так видихнула, що сама злякалася. І по дурості ляпнула:
– Ох, я вже подумала, що Поліна вагітна.
У квартирі одразу запала тиша. Поліна перестала усміхатися, а Юрко подивився на мене так, що мені стало не по собі.
– Ти не хочеш, щоб у нас була дитина? – прямо спитав він.
І тут мене понесло. Не знаю, що на мене найшло, але я як вибухнула.
– Не хочу! – крикнула я. – Я своє вже відмучилась! Я тебе сама виростила, без нікого. Думаєш, я на пенсію вийшла, щоб знову пелюшки, лікарі, соплі й крики? Не буде цього! На мене свою дитину не скидайте!
Юрко теж не змовчав.
– Та хто тебе просив? – закричав він. – Ми в тебе нічого не просили! Це ти сама собі в голові придумала, що ми тебе будемо використовувати!
Поліна стояла бліда, прижимала того песика до себе й раптом сказала:
– Я взагалі не думала, що ви можете таке сказати. Ви навіть ще не бабуся, а вже нас ненавидите за дитину, якої немає.
Я гримнула дверима й поїхала додому. Після того ми довго не говорили. Потім Юрко написав, що вони поїхали до батьків Поліни й поки поживуть там.
Я навіть тоді себе заспокоювала: ну й добре, хай живуть далеко, менше нервів. По відеозв’язку вони іноді дзвонили, показували того Лорда, говорили спокійно, але вже не так, як раніше. Між нами ніби стіна виросла.
Минуло більше пів року. Одного ранку мені подзвонили з незнайомого номера. Це була мама Поліни.
– Валентино, добрий день. Хотіла сказати, у вас онук народився.
У мене чашка мало з рук не випала.
– Який онук? Ви що, жартуєте?
А вона як різко відповість:
– Не жартую. Ваш онук. Вони до нас переїхали ще тоді, як дізналися про вагітність. Бо Юра сказав: “Мамі нічого не кажіть. Вона не хоче, щоб у нас були діти”.
Я після тієї розмови сіла на диван і розплакалася. Потім мені скинули фото з пологового. Юрко усміхається, Поліна втомлена, але щаслива, а на руках у них маленький Ігорчик. І поруч – інші бабуся з дідусем, не я.
Я набрала сина одразу. Він підняв слухавку не відразу, на фоні плакала дитина.
– Юрко, вітаю вас… – сказала я. – Як Поліна? Як малий?
Він холодно відповів:
– Значить, уже сказали.
– Не міг же ти від мене таке приховати! – не витримала я.
– А тобі що, мамо? – сказав він тихо. – Ти ж сама кричала, що тобі це не треба. Ми тебе не чіпаємо, допомоги не просимо. Нам батьки Поліни допомагають. І сина ми назвали на честь її тата.
Мені було так боляче, що словами не передати. Рідний син говорив зі мною, як з чужою.
Я заплакала й сказала:
– Юрко, пробач мені. Я дурна була. Я тільки про себе думала.
Він помовчав, а потім зітхнув:
– Приїдеш до нас? Квитки куплю.
Я поїхала. І коли вперше взяла Ігорчика на руки, мене ніби щось всередині перевернуло. Він так був схожий на мого Юрка маленького, що я ледве стримала сльози.
Тепер я думаю про одне: як легко своїми словами зруйнувати стосунки з найближчими. Я боялася, що мені “сядуть на шию”, а в результаті сама мало не втратила сина й онука.
Скажіть чесно, якби ви були на місці мого сина, ви б змогли таке пробачити?
