Рушник впав з мого плеча просто на килимок у ванній — мокрою плямою, як печатка. Я ще навіть не встиг нахилитися, як з коридору прилетів Іринин голос, гострий, наче металом по склу:
— Андрію… Ти серйозно? На підлогу?
Я підняв рушник, стиснув у кулаці й на секунду завмер біля пральної машини. Вона стояла в дверях, у руці — дитяча пляшечка, друга — на одвірку. Дитина в кімнаті тихо сопіла, а в нас уже починався ще один «урок».
— Я зараз кину в кошик, — сказав я спокійно, хоча в горлі вже підіймалось те саме знайоме.
— «Зараз». У тебе все «зараз», — відрізала вона. — А потім виявляється, що рушник лежить, сорочки валяються, раковина брудна. У нас дитина. Ти розумієш це?
Я промовчав і, ніби на іспиті, акуратно закинув рушник у кошик. Зробив навіть зайвий рух — вирівняв кришку. Вона не подякувала. Просто розвернулася й пішла, як контролер, який уже зафіксував порушення.
Через два дні я вирішив «виправитись» по-людськи. Поки малий дрімав, я взяв ганчірку, став на стілець і пройшовся полицями: книги, рамки, якась чашка з відбитою ручкою, яку Ірина все одно тримала «бо це пам’ять». Я витер усе — як мені здавалося — до блиску.
— Дивись, — сказав я, коли вона зайшла. — Я прибрав.
Вона підійшла ближче, провела пальцем по верхній полиці й піднесла подушечку пальця до світла, як експерт у криміналістиці.
— А це що? — коротко кинула.
— Пил… трохи… — я спустився зі стільця, і коліна чомусь стали ватяні.
— «Трохи»? — вона навіть не підвищила голос, але від цього було гірше. — Ти витираєш так, ніби тобі байдуже. Краще не чіпай, якщо не вмієш.
Ганчірка в моїй руці виглядала раптом безглуздо, як і я сам. Я поклав її на мийку, дуже повільно. Ніби боявся, що різкий рух стане новим приводом.
У суботу я встав раніше — спеціально, щоб не чути цього її «ти знову». Поставив воду, кинув яйця, нарізав хліб. На кухні пахло тостом, і на секунду все було майже нормально. Я навіть подумав: може, вийде.
Ірина зайшла, не привітавшись. Подивилася на стіл, на плиту, на раковину. І я вже знав, куди вона дивиться.
— Андрію, ти не можеш після себе лишити чисто? — сказала вона тихо, але так, що аж кришка каструлі здригнулася в моїй голові.
Я обернувся: у раковині лежала шкаралупа. Дві половинки, нічого страшного. Але в її очах це було не «дві половинки». Це було щось значно більше.
— Я зараз викину, — сказав я. — Я ж тільки зняв яйця, навіть не встиг…
— «Не встиг». — Вона взяла ту шкаралупу двома пальцями, ніби це щось брудне з під’їзду, і кинула в смітник з таким звуком, наче поставила крапку. — Мені гидко. У нас дитина, Андрію.
Я дивився, як вона витирає руки серветкою, хоча шкаралупа була суха. Витирає довго, ретельно, і це було не про руки. Це було про мене.
Наступний удар прийшов звідти, де я навіть не чекав — із шафи. Увечері я вирішив сам розкласти свої речі, щоб хоч тут не було «сюрпризів». Дістав сорочки, склав, розставив рядком. Мені навіть сподобалося: рівно, охайно, по-своєму.
Ірина відкрила дверцята шафи і застигла.
— Що це? — спитала вона так, ніби там лежало щось заборонене.
— Я поскладав. — Я усміхнувся, дурнувато, як людина, що дуже хоче, щоб її похвалили.
Вона витягнула одну сорочку, подивилася на складку, потім на другу. І видихнула різко.
— Ти спеціально? — її голос став тонший. — Я ж казала: світлі — сюди, темні — туди. Коміри — в один бік. Ти що, не бачиш?
— Вони ж чисті й складені, — я спробував говорити нормально, без тієї тріщини в голосі, що вже підкрадалась. — Я ж… зробив. Я не розкидав.
Вона грюкнула дверцятами шафи не дуже сильно, але достатньо, щоб я здригнувся.
— Чому тобі так важко зробити правильно?
От тоді щось у мені зрушилось. Не вибухнуло — просто тихо з’їхало, як двері на перекошеній петлі. Я раптом зрозумів: тут немає «добре». Тут є тільки «не так».
Вночі я стояв у ванній і дивився в дзеркало. Не на себе — на плями від води на склі. Хотілося витерти, щоб не було причин. І від цієї думки мені стало смішно і страшно одночасно.
Я взяв телефон і набрав маму. Палець тремтів, наче я робив щось заборонене.
— Мамо… — сказав я, коли вона відповіла сонно. — Можна я приїду на кілька днів? Просто… побути.
Пауза на лінії була коротка, але тепла.
— Приїжджай, сину. Я борщу зварю. Поспиш. Тихо буде.
Я вимкнув звук і вийшов у коридор. У кімнаті горіло світло — Ірина не спала. Вона сиділа на краю дивана, телефон притиснутий до вуха, і говорила швидко, нервово, ковтаючи слова. Я впізнав голос тещі у слухавці — низький, незадоволений.
Я не мав наміру підслуховувати. Просто так вийшло: у нашій квартирі все чути, навіть коли двері прикриті.
— Мамо, ну це неможливо, — казала Ірина. — Я не встигаю нічого. Дитина, прання, стерилізація… А він ходить і лишає все де попало! Я прошу по-людськи — він дивиться, як на дурну!
Я стояв у напівтемряві коридору й не рухався. Навіть дихати став тихіше, щоб не видати себе. Серце билося глухо, як по стіні.
— Він пил витирає — і то так, що я потім переробляю! — продовжувала вона. — Я йому кажу: склади нормально — він робить навпаки! Це ж не капризи! Це чистота! У нас дитина!
Я глянув на свої босі ноги. На носку — маленька темна нитка, наче доказ. Я машинально нахилився, зняв її, стиснув між пальцями. Хотів би так само легко зняти все, що тут про мене вирішили.
— Я не витримую вже, — сказала Ірина і видихнула в слухавку так, що я майже відчув цей видих на своїй шкірі. — Я ні з ким так не втомлююсь, як з ним.
Її рука смикнула край пледа, ніби вона поправляла щось у домі навіть під час розмови.
Я повернувся назад у ванну. Тихо. Дістав дорожню сумку з шафки під рушниками — ту саму, яку ми брали в пологовий. Вона була зім’ята, наче давно чекала.
Я поклав туди дві футболки, джинси, зарядку. Потім зупинився. Відкрив ще раз — додав чисті шкарпетки, бо знав: мама все одно скаже «ти знову приїхав без нормальних».
На кухні я взяв ключі. Вони дзенькнули — не голосно, але достатньо, щоб Ірина озирнулась.
Вона стояла в дверях кімнати, телефон уже опущений. Її очі швидко пробіглися по сумці в моїй руці.
— Куди ти? — спитала вона.
Я не знайшов правильних слів. Тому просто застібнув куртку, повільно, до самого горла.
— До мами. На кілька днів.
Вона мовчала. Потім подивилася за мою спину — туди, де спала дитина, і знову на сумку.
— Ти йдеш… отак? — тихо сказала вона.
Я взявся за ручку дверей. Метал був холодний.
— Я повернуся, — вимовив я, але голос вийшов чужий.
Двері відчинилися легко, ніби квартира сама мене відпускала. Я вийшов на сходовий майданчик і обережно прикрив за собою, щоб не грюкнути.
Замок клацнув.
І в цій тиші, на секунду, стало чути, як усередині хтось швидко, нервово пересуває стілець — ніби одразу треба було підправити щось у домі, щоб не розсипалось.
