Я вже рік живу в будинку для літніх людей. Так склалося, що після смерті сестри мені просто не було куди йти. Племінники довго не думали й оформили мене сюди.
Спочатку мені було дуже важко. Здавалося, що життя вже закінчилося, і далі тільки дні один на один зі своїми думками. Але з часом у нашій кімнаті з’явилися люди, які стали мені майже рідними.
Ми жили вчотирьох: Васильович, Борисович, Анатолійович і я, Григорович. Жартували, сперечалися, разом пили чай і чекали свят, бо в нашому віці це вже велика подія.
Перед Новим роком до палати влетів Анатолійович і з порога закричав:
— Діди, ялинки привезли! І іграшки теж!
Васильович одразу підскочив:
— Ходімо швидше, поки найкращу не розібрали!
А Борисович, як завжди, перепитав:
— Що? Кого забрали?
Ми сміялися, як діти. Вибрали ялинку, принесли в кімнату й почали прикрашати. Васильович ще й сказав:
— Одну гілку гарнішу лишіть, раптом жінки з тридцять восьмої зайдуть.
— О, знову ти про Настю думаєш, — підколов його Анатолійович.
— А що, Новий рік без жінок — не свято, — буркнув він.
Поки ми вішали іграшки, Анатолійович приніс новину:
— У нас новий директор.
— Може, хоч щось людське на свято дасть, — сказав Васильович.
— Було б добре, — відповів я, хоча сам уже давно ні на що не сподівався.
Потім Васильович роздав нам по папірцю.
— Пишемо бажання. Раптом цього разу збудеться.
Я тільки сумно всміхнувся.
Минулого року я теж писав. Тоді я попросив одне: повернутися в сім’ю. Але нічого не змінилося. Син у мене давно помер, дружини теж не стало. Невістка продала квартиру, онук поїхав на заробітки й тільки сказав на прощання: “Діду, як стану на ноги, заберу тебе”. Відтоді — тиша.
Коли хлопці почали питати, хто що загадував, я не витримав і все розповів.
— Я просто хочу в сім’ю, — сказав я. — Не в чужій кімнаті доживати, а серед своїх.
У палаті стало тихо.
Васильович поклав мені руку на плече:
— Та годі, Володю. Ми ж тобі теж не чужі.
— Не чужі, — відповів я. — Але кожен хоче бути потрібним своїм.
Потім Борисович сказав:
— А я торік просив слуховий апарат.
Анатолійович засміявся:
— А я просив більше мандаринів і щось міцніше до столу.
Навіть я тоді усміхнувся.
За годину до нас зайшла адміністраторка.
— Тримайте, чоловіки, мандарини й ігристе.
Анатолійович аж очі витріщив:
— Скільки?
— Беріть хоч ящик. Новий директор передав.
Ми накрили стіл. Цукерки, яблука, мандарини, келихи. Усе виглядало по-святковому, і на душі стало трохи тепліше. Аж тут Борисовича покликали до лікаря.
Коли він повернувся, у нього були сльози на очах.
— Що сталося? — кинулися ми до нього.
Він тихо сказав:
— Я музику чую…
І показав на новенький слуховий апарат.
Ми всі так зраділи, ніби це кожному з нас щось повернули. Анатолійович одразу налив у келихи.
— За Борисовича! Щоб усе працювало!
Ми випили, а я в той момент подумав, що, може, й справді дива ще бувають.
Трохи пізніше Григорович… тобто я сам, щоб не сидіти з важкими думками, пішов до жінок у тридцять восьму кімнату. Там була Настя, яка давно подобалася Васильовичу.
— Настю, ходи до нас на свято, — сказав я.
Вона поправила зачіску й усміхнулася:
— А Сергій Васильович там буде?
— А куди ж він дінеться, — відповів я.
До Нового року лишалося дві години. Ми вже причепурилися, чоловіки хвилювалися, як хлопчаки. А я сидів і думав, що моє бажання точно не збудеться. Надто пізно вже для таких чудес.
І тут раптом у палату вбіг молодий чоловік. Захеканий, у пальті, з пляшкою в руці. Ми всі на нього витріщилися, а я тільки встав і прошепотів:
— Іванко?..
— Діду! — крикнув він і кинувся мене обіймати.
Я не міг повірити. Торкався його руками, дивився в обличчя і боявся, що це мені просто сниться.
— Я ж обіцяв тебе забрати, — сказав він. — Довго не виходило, але тепер усе добре. Я приїхав по тебе. Назавжди.
Я тільки й зміг сказати:
— А я думав, ти забув…
Він засміявся крізь сльози:
— Та як я міг? У мене вже й син є. Твій правнук. І тебе ми чекаємо вдома.
Потім хлопці почали його розпитувати, а він між іншим сказав, що працює директором у нашій компанії. Тим самим новим директором.
Я сидів, дивився на своїх сусідів, на ялинку, на мандарини, на щасливого Борисовича зі слуховим апаратом, на Васильовича, який чекав Настю, і не міг стримати сліз. У той вечір збулося те, у що я вже не вірив.
Тепер думаю про одне: чому ми часто втрачаємо надію раніше, ніж життя встигає нас здивувати? А ви як вважаєте, чи справді бажання під Новий рік можуть збуватися, навіть коли вже зовсім не чекаєш?
