Сьогодні я пішла від чоловіка. Зібрала речі, їх виявилося небагато. Пара сумок, правда, великих, дорожніх. Планшет, п’ять коробок з взуттям, кавоварка із запасом кави, рюкзак з косметикою і різними там кремами-шампунями. І ще альбом зі своїми дитячими фотографіями. Все, що мені треба для життя, вільно вмістилося в багажнику мого автомобіля.
Так, люди вельми дурні створіння. Все життя на щось збирають, змінюють, набувають. Зрештою, купують квартиру, обставляють її, забивають непотрібними речами і приходять додому, щоб тільки переночувати. Дуже розумно, звичайно.
Можна подумати, що ви коли-небудь згадуєте романтичну історію про те, як купували свою шафу. Або свій диван. Або ось ці божевільні штори з фіолетовими трояндочками.
Пригадуються емоції і враження. Пригадується той час, коли тебе любили. Або коли ти любив. Або коли це збігалося. Мене розлюбили. І я розлюбила. І в якийсь момент це збіглося.
Сумки в машину тягала під дощем. Лило як з відра – і це не перебільшення. Так, і літо паскудне теж. Але перечекати я не могла. Так буває – все довго в тобі накопичується, а потім в одну мить приходить рішення.
Я їхала зі свого міста. У зливу, в погану погоду, одна, без розуміння, що зі мною буде далі. У машині включила піч. Щоб зігрітися і висохнути. Вже сутеніло, а мені раптом захотілося їжі. Будь-якої. І я натиснула на газ. Щоб швидше доїхати до свого улюбленого ресторанчика, де дівчата точно знають, як мені заварити чай і який саме десерт я люблю.
Ч-ч-чорт! Я таки облила водою з калюжі людину. Стоїть майже на дорозі, галасує, придурок, з валізою в руці! Довелося здавати назад і опускати віконне скло.
Він, як не дивно, не став на мене кричати. Стояв і дивився на свої абсолютно брудні футболку і джинси. І навіть не зрозумів, що я його кличу. Потім повільно повернув голову в мою сторону, посміхнувся. Підійшов до багажника, запхав валізу і сів на переднє сидіння. Ось що з ним тепер робити?
Я зробила тихіше музику, а він сказав, що їхати немає куди. Він сьогодні вже один раз приїхав. Додому. Не вчасно. Так і вийшов з квартири з купою брудних сорочок у валізі. І тепер я облила його брудною водою. І все, фініш.
Я реготала як ненормальна. Ні, такого не може бути! Ну який шанс зустрітися в такій безглуздій ситуації двом людям, які пішли з дому? Ніякого.
Тому я повезла його в крихітну і порожню квартирку, яку мені залишила бабуся. Я приходила сюди раз на місяць, щоб оплатити квитанції і посидіти в тиші, випити чаю, подумати і помріяти. Я вперто відмовлялася від здачі в оренду. Це був мій притулок, моя територія, моє лігво, мій будиночок. Тут я поверталася до себе і заліковувала невидимі рани.
Він пішов у ванну прати свої речі. Я заварювала міцний і гарячий чай на кухні. Він вийшов, обернувши рушник навколо стегон. А я пішла грітися під гарячими струменями води. Потім довго сушила волосся. Він дивився телевізор. Музичний канал. Йому не було куди йти. Мені їхати вночі теж не дуже хотілося.
Розмова спочатку майже не клеїлася. Дивна ситуація, погодьтеся. Ображена чужа дружина і знехтуваний чужий чоловік. Потім я розповіла йому, чому реготала там, в машині. Він розповів, як у відрядженні зламалася машина, і йому довелося повертатися на поїзді. Потім ми клацали канали та навіть подивилися шматок детектива.
Потім ми знову пили чай. Потім цілувалися. Бар’єри між людьми існують, звичайно, до першого поцілунку. Вранці я розглянула, що у нього сині-сині очі. І шрам на лівій щоці. І красиві руки. І від’їзд в інше місто я відклала.
Ви коли-небудь злітали з котушок? Коли все, що буде потім і все, чого потім не буде, не важливо?
Ми перепрали його сорочки. Ми розвісили в шафі мої речі. Ми засмажили картоплю і відбивні. А потім він поїхав додому. Коли людину любиш – завжди прощаєш. Він її любив.
Я іноді бачила його. І її. Я пам’ятала те місце, де облила його брудом з калюжі. До чоловіка я повернулася теж. А бабусину квартиру продала.
Як вам така дивна, але водночас чудова життєва історія?
