Я з Андрієм була знайома ще з університету. Точніше, я його знала давно, а він мене майже не помічав. Бо в його житті тоді була Віра.
У Віру був закоханий мало не весь курс. Яскрава, гарна, завжди при увазі. А Андрій пропав у ній зовсім.
Він жив у своїй квартирі, яка дісталася від бабусі. Для студента це було велике діло. Віра швидко до нього перебралася і почала там усе міняти під себе.
– Цей сервіз треба на кухню, – казала вона.
– Добре, як скажеш, – відповідав Андрій.
Потім пішли нові штори, килимки, покривала, перестановка. Він після пар біг на роботу в автосервіс, а вдома ще готував, мив посуд і підлогу натирав, бо у Віри, бачте, манікюр.
Друзі сміялися з нього прямо в очі.
– Ти ще не одружився, а вже під каблуком, – казали йому.
А він тільки відмахувався:
– Ви нічого не розумієте.
Я все це бачила збоку. Мені він подобався, але я мовчала. Я сирота, жила в своїй маленькій квартирі, яку отримала від держави, і чудово розуміла, що поруч із такою, як Віра, мені й дивитися нема куди.
Перед випуском Андрій зовсім закрутився. Працював ще більше, щось ховав, нервував. Потім я дізналася, що він купив каблучку і хотів зробити Вірі пропозицію.
А Віра в цей час уже знайшла собі іншого. Не хлопця, а дорослого багатого чоловіка. З квартирою, машиною, карткою і красивим життям.
Того вечора Андрій прийшов додому з великим букетом троянд. У білій сорочці, щасливий, з тією коробочкою в кишені. А Віра вже стояла біля дверей, вся вбрана, ніби на свято.
– Ти кудись ідеш? – спитав він.
– Не кудись, а до кого, – відповіла вона.
– У мене для тебе сюрприз…
– Який ще сюрприз? Я йду від тебе. У мене інший чоловік. І взагалі, я тебе ніколи не любила.
Він тоді зблід просто на очах. Каже:
– Скажи, що ти жартуєш. Я ж каблучку купив. Виходь за мене.
А вона тільки скривилася:
– Каблучку? Простенька. Мені вже подарували кращу.
І пішла. Він спустився за нею слідом, як не свій. А вона сіла в новеньку машину, ще й повітряний поцілунок кинула, ніби добивала спеціально.
Того вечора Андрій напився і сидів під будинком на лавці. Я вийшла, побачила його в такому стані і не змогла пройти повз.
– Ходімо до мене, – сказала я.
– Навіщо? – буркнув він.
– Бо ти зараз тут просто впадеш.
Він сидів у мене на кухні всю ніч. Говорив тільки про неї. Як любив, як старався, як принижено себе почуває. А я слухала. Під ранок він раптом поцілував мене, а зранку мовчки вдягнув мені на палець ту саму каблучку.
Я тоді була така щаслива, що навіть не задумалася, як це все виглядає. Після іспитів ми розписалися. Потім продали наші квартири, купили більшу, народили дітей, облаштували побут, дачу взяли.
Зі сторони в нас була хороша сім’я. Андрій працював, дітям допомагав, мені дарував подарунки, квіти приносив. Але за всі ці роки я жодного разу не почула від нього головного.
Жодного разу він не сказав мені: “Я тебе люблю”.
Одного літа ми поїхали всією сім’єю на море. Зайшли в кафе на пляжі, і тут я мало ложку не впустила. До нашого столика підійшла Віра. Уже не така блискуча, як колись, повніша, з втомленим обличчям, у формі офіціантки. Але нахабства в неї не поменшало.
– Добрий день, – усміхнулася вона Андрію так, ніби мене й дітей поруч не було.
Я відразу все зрозуміла.
Вона крутилася біля столу довше, ніж треба. А коли ставила рахунок, непомітно сунула Андрію серветку. Я побачила. Там був її номер телефону.
Увечері я мовчала. Мені було так гидко, що словами не передати. Сиділа на балконі й ковтала сльози. Не через Віру навіть, а через страх. Я стільки років жила з думкою, що як тільки вона з’явиться, він усе кине і піде.
Андрій вийшов за мною.
– Ти бачила? – тільки й спитала я.
– Бачив, – сказав він.
– І що тепер? Подзвониш?
Він мовчки дістав ту серветку з кишені, порвав і викинув у смітник. Потім обійняв мене і сказав те, чого я чекала багато років:
– Який же я був дурень. Я люблю тебе.
Я тоді розплакалася ще більше. Бо чекала цих слів пів життя. І мені було боляче від того, що він дозрів до них тільки після нової зустрічі з тією жінкою, яка колись його розтоптала.
От і думаю досі: радіти, що чоловік нарешті прозрів, чи ображатися, що для цього йому знову мала з’явитися Віра? А ви як вважаєте?
