Я з чоловіком разом уже багато років. У нас є донька Оля, звичайна сім’я: робота, дім, школа, постійні витрати. Я працюю, чоловік теж, і зайвих грошей у нас ніколи не було.
Зі свекрухою в мене наче й не було відкритої війни. Але вона завжди більше жила проблемами своєї доньки Маргарити, ніж нашої сім’ї. І з роками я зрозуміла, що для них ми стали просто зручним гаманцем.
Маргарита колись вдало вийшла заміж, і свекруха тільки й хвалилася:
— Ой, Риточка з чоловіком знову на відпочинку! Живуть, як люди!
А потім усе розвалилося. Виявилося, що вони набрали кредитів, чоловік Маргарити зник, а вона залишилася з боргами і маленьким сином. І от тоді почалося наше “допоможіть”.
Спочатку ми з Антоном щиро підтримали їх. Платили комуналку, купували продукти, інколи давали гроші на дитину. Я думала: ну буває, складний період, не можна ж кинути рідних.
Але той “період” якось дуже затягнувся. Грошей просили все більше, а Маргарита на роботу не поспішала. Свекруха приходила і зітхала:
— Ну ви ж розумієте, ціни зараз такі, що просто жах…
Одного разу я після важкого дня зайшла додому. На роботі була перевірка, я затрималась, потім ще в магазин забігла. Донька з порога каже:
— Мамо, мені на завтра проєкт про птахів треба зробити, допоможеш?
— Допоможу, Олю, тільки зараз хоч трохи переведу дух, — відповіла я.
Зайшла в кімнату, а чоловік каже:
— Я мамі п’ять тисяч перекинув. Вони Ілюші комбінезон просили.
Я тоді не витримала:
— Антоне, а може вже досить? У дитини є батько. Чому ми весь час маємо тягнути чужу сім’ю?
Він одразу почав мене заспокоювати:
— Наташ, ну не починай. Там і так важка ситуація.
А я вже кипіла:
— А в нас легка? Ми обоє працюємо, все рахуємо, своїй дитині відмовляємо, а вони тільки просять!
Перший раз я по-справжньому прозріла, коли побачила Маргариту в кафе. Я зайшла туди з колегами на обід, а вона сидить собі з кавою і тістечком.
— Рито, а ти що тут робиш? — спитала я.
— А що такого? Зголодніла, вирішила перекусити, — спокійно відповіла вона.
Я тоді сказала:
— Ми вам гроші даємо не на кафе.
А вона одразу образилась:
— Тобто ти тепер мене своїми копійками дорікати будеш? Тобі можна, а мені ні?
Увечері був цілий скандал. Свекруха кричала:
— Ти жадібна! Ти принижуєш Риту, їй і так важко після розлучення!
Я відповіла:
— Я не проти, хай сидить у кафе хоч щодня. Але нехай піде на роботу і заробляє сама.
Тоді навіть чоловік підтримав мене:
— Мам, ну Наташа права. Ілюшу вже можна в садок, а Риті час думати про роботу.
Свекруха розридалася:
— Ви зовсім безсердечні! Не треба нам ваших грошей!
Після того вони зникли на якийсь час. А потім ми випадково зустріли їх у торговому центрі. Свекруха, Маргарита і Ілюша йшли з великими пакетами, усі щасливі. Свекруха одразу сказала:
— От, Риточка тепер працює, нас забезпечує!
Я ще тоді зраділа. Подумала: ну слава Богу, схаменулася людина. Але радість була недовгою. Згодом виявилося, що Маргарита просто оформила кредитку і знову почала жити не по кишені.
І знову дзвінки, сльози, прохання. І знову ми дали слабину. Вона клялася:
— Я все поверну, чесно. Скоро влаштуюсь нормально, почну нове життя.
Але тижні йшли, а нічого не змінювалося.
І от нещодавно я поверталася додому, а біля під’їзду мене перехопила свекруха.
— Ой, як добре, що я тебе зустріла. Дай тисяч десять. Маргариту з Ілюшею в санаторій відправляємо, треба ж зібратися.
У мене всередині все перевернулося. Я відкрила гаманець і показала їй, що він майже порожній.
— Подивіться, у нас теж грошей немає. Ми доньку одягли, машину відремонтували, самі у відпустку не їздимо. Чому наша дитина без відпочинку, а ваша Маргарита в санаторій їде?
Свекруха аж змінилася в обличчі.
— Ти що, вирішила нас принизити?
Я вже прямо сказала:
— Ні. Просто я більше не хочу бути банкоматом.
Вона прошипіла:
— Яка ж ти змія…
Розвернулася і пішла. А я стояла біля під’їзду, і мене всю трусило. Від злості, від образи, від того, що стільки років я мовчала.
Потім знову була тиша. А через кілька тижнів свекруха подзвонила чоловікові й радісно повідомила, що Маргарита в санаторії познайомилася з якимось чоловіком, і він уже влаштував її на роботу. Ми навіть попередили, що той чоловік має погану репутацію, але Маргарита тільки відрізала:
— Не лізьте не у своє діло і не заважайте моєму щастю.
Ми з чоловіком тоді вирішили, що більше не будемо платити за її “нове життя”. Але якщо чесно, я досі не знаю, чи надовго нас вистачить, бо свекруха вміє тиснути і на жалість, і на совість. Скажіть, як би ви вчинили на моєму місці: далі допомагали б родичам чи вже давно поставили б крапку?
