Я з Денисом була багато років. Познайомилися ще в університеті, і тоді мені здавалося, що це велике кохання на все життя.
Я сама до нього тягнулася, допомагала з навчанням, завжди була поруч. Потім переїхала до нього, і якось так вийшло, що я будувала наше життя, а він просто в ньому жив.
Після університету я пішла працювати, а Денис усе ніяк не міг знайти себе. То робота не така, то начальник поганий, то колектив не той. У результаті він сидів удома, а я його жаліла, підтримувала і чекала, що все налагодиться.
Пам’ятаю, як на День закоханих він подарував мені просто листівку. Я тоді промовчала, хоча сама купила йому хороший подарунок.
А на 8 Березня він навіть квітки не приніс. Я тоді спитала:
— Денисе, ти хоча б один тюльпан не міг купити?
Він лише знизав плечима:
— Та навіщо ці формальності?
На роботі я якось розговорилася з колегою, яка нещодавно розлучилася. Вона вислухала мене і прямо сказала:
— І ти досі з ним?
— Я люблю його, — відповіла я.
— А він тебе любить? Він хоч щось для тебе робить?
Після тієї розмови я довго не могла заспокоїтися. Вперше чесно подивилася на наші стосунки і зрозуміла, що більше тягну все сама.
Я зібрала речі, залишила записку і поїхала жити до подруги. Написала коротко, що хочу пожити окремо і розібратися в собі.
І тут сталося диво. Денис раптом ожив: знайшов роботу, почав нормально вдягатися, кликав мене на зустрічі, приносив квіти. Я тоді повірила, що він справді змінився заради мене.
Ми знову почали бачитися. Одного вечора він прийшов із букетом і сказав:
— Катю, давай спробуємо спочатку.
Я усміхнулася:
— Я дуже хочу вірити, що цього разу все буде інакше.
Але недовго все було добре. Потім я дізналася, що він досі спілкується зі своєю колишньою, ще зі школи. Я влаштувала розмову.
— Це що таке? — спитала я, показавши листування.
— Та ми просто друзі, не вигадуй, — відповів він.
— У тебе на все одна відповідь, — сказала я і пішла.
Потім ми ще раз зійшлися, але жити разом я вже не хотіла. Сказала собі, що тільки після весілля, якщо до нього взагалі дійде.
Невдовзі наші друзі Діма й Олена запросили нас на заручини. Ми сиділи ввечері за столом, і Денис раптом сказав:
— Треба Діму рятувати, поки до весілля не дійшло.
Я навіть не одразу зрозуміла:
— У сенсі рятувати?
— Та рано йому одружуватися. Молодий ще, не нагулявся, — спокійно відповів він.
Я подивилася на нього і спитала:
— А ти сам ще скільки років одружуватися не збираєшся?
Він скривився:
— Катю, не починай. Я взагалі не про нас говорю.
Я вже не стрималась:
— Ні, саме про нас. Ти просто сказав уголос те, що давно думаєш.
Він почав викручуватися:
— Та я пожартував.
Я відповіла:
— Ні, Денисе, це не жарт. Я просто витрачаю з тобою час.
Того вечора я пішла остаточно. Без істерик, без сцен, просто зрозуміла, що більше не хочу жити в очікуванні, коли мене нарешті виберуть.
А через кілька днів мені подзвонила Олена.
— Катю, привіт. У суботу чекаємо вас, усе в силі?
Я сказала:
— Денис буде сам. Ми розлучилися.
Вона помовчала, а потім видала:
— А не могли б ви хоч пару днів почекати і розлучитися після наших заручин?
Я тоді відповіла:
— Ні, не могла. Нехай твій Діма сам у друга дізнається чому.
Пізніше я дізналася, що весілля Діми й Олени теж не відбулося. Люди говорили, що причина була саме в Денисові і його розмовах.
Я досі думаю про це. Стільки років я чекала, терпіла, вірила, а виявилося, що людина просто не хотіла ні відповідальності, ні сім’ї, ні мене по-справжньому.
Скажіть, якби ви були на моєму місці, то пішли б раніше чи теж до останнього намагалися б урятувати ці стосунки?
