Я завжди думала, що з донькою в мене буде близький зв’язок до старості. Ліда в дитинстві й юності була дуже домашня, ми багато часу проводили разом. То пироги пекли, то на дачі щось садили, то просто сиділи на кухні й говорили про все.
Коли вона вийшла заміж, я, звісно, раділа. Хотілося, щоб у неї була своя сім’я, своє щастя. Але десь через рік я почала помічати, що донька ніби віддалилася від нас.
Я лежала в лікарні перед плановою процедурою. Нічого страшного, лікарі заспокоювали, але все одно в такі моменти хочеться, щоб рідна людина просто подзвонила і сказала: “Мамо, я з тобою”.
Я набирала Ліду кілька разів за день, але вона не брала слухавку. Вранці ще відповіла коротко:
– Мамо, я зайнята, ми зі свекрухою по магазинах.
– Добре, доню, я просто хотіла тебе почути, – сказала я.
У палаті сусідка тихо спитала:
– Все доньці телефонуєте?
– Так, – відповіла я. – Завтра процедура, а мені навіть двох слів від неї не вистачає.
Наступного дня все пройшло нормально, тільки я була дуже слабка. Голова важка, в роті сухо, а телефон знову мовчав. Я дивилася на екран і чекала хоча б повідомлення, але нічого не було.
Через три дні мене виписали. Це сталося зранку, несподівано. Я подзвонила Ліді, щоб вона мене забрала.
– Мамо, ти б раніше сказала, – швидко відповіла вона. – Я вже пообіцяла Наталії Сергіївні в магазин заїхати. Їй важко самій. Візьми таксі, я оплачу.
– Не треба, – сказала я. – Сама доїду.
Я повільно зібрала речі, одяглася, взяла сумку. Сусідка по палаті допомогла викликати машину. Додому я зайшла сама, поставила чайник і сіла на кухні. І тоді вже не витримала – заплакала.
Мені було боляче не через лікарню і не через слабкість. Було боляче від того, що для чужої жінки, матері чоловіка, моя донька знаходить і сили, і час, а для мене – тільки “візьми таксі”.
Через два тижні Ліда подзвонила сама. Голос у неї був веселий, ніби нічого не сталося.
– Мамо, привіт. Слухай, а мій ІПН у вас? Мені для документів треба.
Я не стрималась:
– У нас. І в мене, якщо тобі цікаво, вже все більш-менш нормально після процедури.
– Мамо, ну я ж тебе не кинула, я ж таксі запропонувала, – образилась вона.
Потім був день народження мого чоловіка. Я зранку спекла медовик, зробила оселедець під шубою, накрила стіл. У коридорі навіть поставила зайві капці – чекала, що донька приїде з чоловіком.
Ліда приїхала одна, ближче до вечора. З букетом і тортом.
– Я ненадовго, – сказала з порога. – У Сергія справи, він мене підкинув по дорозі.
Чоловік тільки обійняв її й тихо сказав:
– Добре, що хоч заїхала.
За столом вона майже весь час сиділа в телефоні. Я поставила перед нею чай, а вона навіть не підняла очей.
– Доню, скуштуй торт, я щойно розрізала.
– Ага, зараз, – кинула вона, не відриваючись від екрана.
Минуло десь пів години, і вона вже вставала.
– Ну все, я побігла. Ще раз з днем народження.
Двері зачинилися, і в хаті стало так тихо, що аж важко.
Чоловік гірко сказав:
– Ну хоч заїхала…
Того ж вечора я відкрила її сторінку в телефоні. А там – фото з дачі свекрухи, з її собакою, з пирогами, усмішки, радість. І це були свіжі фото, того ж дня. На нас у неї часу не було, а на це все був.
Ще через кілька днів Ліда прийшла до мене без попередження. Я саме місила тісто на кухні. Вона поставила на стіл пакет з еклерами й сказала:
– Я на хвилинку. У нас о шостій зустріч з батьками Сергія, їм з ремонтом треба допомогти.
Я поставила чайник і сіла навпроти.
– Мамо, чого ти так дивишся? – нервово спитала вона.
– Бо не розумію, коли ти востаннє приходила до нас просто так, не між чужими справами, – відповіла я.
Вона одразу напружилась.
– Ну почалося. Ти все перебільшуєш. Я просто хочу бути доброю дружиною. Мені треба ладнати з його родиною.
Я не витримала:
– А з нами не треба? Я лежала в лікарні, ти не приїхала. У батька день народження – ти забігла на пів години. Зате для свекрухи і магазини, і дача, і ремонти.
І тоді вона сказала фразу, яка мене добила:
– Ви ж свої. З вами можна не старатися.
Я навіть не одразу знайшла, що відповісти. Потім тільки й сказала:
– Дякую за чесність. Виходить, для чужих ти стараєшся, а ми й так обійдемося.
Вона образилась, схопила сумку.
– То що, мені взагалі не приходити?
Я відповіла:
– Я більше не хочу ні чекати, ні просити. Живи, як тобі зручно.
Після того ми з чоловіком ніби змирилися. На дачі справляємося самі, якщо треба – просимо сусідів, десь платимо грошима, десь віддячуємо консервацією. Це хоча б чесно.
Чоловік якось спитав мене:
– Думаєш, вона ще повернеться до нас по-справжньому?
Я сказала:
– Повернеться, коли їй щось буде треба.
Може, я надто образилась. Може, треба було мовчати й далі терпіти, бо це ж рідна дитина. Але як прийняти те, що для доньки ми стали “своїми, перед якими можна не старатися”? Як би ви вчинили на моєму місці?
