«Я ж попросила всього ложечку меду, а вона його не зачерпнула, а зішкребла з металевої стінки!» – завжди згадувала моя бабуся, коли хтось починав згадувати ту історію

Життя так склалося, що ми дуже довго не бачилися з моєю подругою дитинства – Зоєю. Вона жила в селі, де й моя бабуся, тому ми часто бачилися і гарно дружили. Також, коли підросли, то разом пішли до школи. А ось цього літа вирішили зустрітися у нашому селі, де провели все дитинство.

 Нас розлучила відстань, коли ми пішли навчатися до університетів і обрали різні міста, точніше, вибирала не Зоя, а її почуття великої любові. Найкумедніше те, що познайомилася вона зі своїм коханим у столиці, в Києві, коли Зоя пила газовану воду за 2 копійки. Чоловік був військовим, тому слухняно став у чергу за нами, хоча спека на вулиці тоді була просто неможлива. Він чемно стояв і постійно дивився на мою Зою, аж задивлявся на її густюще волосся.

За день вони сиділи разом на залізничному вокзалі, дивились один на одного закоханими очима і думали, що сказати Зоїним батькам, аби ті повірили у щирість їхніх почуттів. Тому, вирішили, що збрешуть і скажуть, що вже понад рік листуються.

Якби тато Зої дізнався, що молодий офіцер Сашко (коханий моєї подруги) вперше приїхав до України і знає його дочку всього лиш 24 години, то навіть не допустив би такого розвитку подій, а так навіть організував невеличке весілля, бо зять скоро мусить повертатися назад, відпустка надто коротка.

Але й красуня Зоя, а ще й очі просто блищать щастям, біла гарна простенька сукня у якій вона була на випускному в школі, а Сашко навіть не пив, ні краплі, адже був п’яний від щастя.

Минуло два роки, я стала кумою у Зої. Вони наважилися розповісти батькам правду, а дядько Іван навіть не сердився, бо вже няньчив свого першого внука.

Та й причин для того, аби ображатися на пару зовсім не було, бо Сашко дотримав свого слова: беріг дружину, постійно її балував, навіть відправив її навчатися в університет, так ще й внучок прекрасний є!

– Якби не добра душа мого чоловіка, мабуть, я не змогла б там жити – розповідає мені Зоя. – А з ним я нічого не боюся, достатньо його обійняти і всі сумніви кудись втікають.

Батька Зої поховали декілька років тому, а його внука назвали на його честь – Іваном. Хлопчик, до речі, вже навчається в університеті, та й мій син його одноліток. Тому, нам постійно є про що поговорити, особливо про вибір професій нашим хлопцям, про вступні кампанії і тому подібне.

Ми пішли до мами Зої – Надії. Жінка – золота. Наготувала для нас випічки, підготувала ковдру, яку застелила прямо під абрикосом і винесла старий фотоальбом. Ми там такі юні і смішні, проте завжди разом і щасливі. Цікаво, можливо наша пам’ять пахне так само, як старі фото?

Усі фото чорно-білі, а на них є ще якісь обличчя, мало знайомі, але коли починаєш згадувати момент, то розумієш, що у той період це були досить близькі тобі люди. А ось це фото, то скарб, бо на ньому усе наше село. Впізнаю всіх, та майже нікого вже немає в живих. Залишилися лиш порожні хатинки деінде.

А це і моя бабуся Уся, а тут і я до її ноги притулилася. Як тепло тримати в руках ці фото та згадувати усе, що було в ті прекрасні роки.

– Ну що, знаєш де тут я є? – питає Зоя, показує пальцем на зовсім крихітну ще біляву дівчинку.

– А це що, твій Мишко? – показую на беззубого блондина з яблуками  руках.

– Він, — сміється Зоя, – зараз він доволі статний, бачила його?

– О, дід Кагор! – усміхаюся та показую на дядька у солом’яному брилі. – Пам’ятаєш, він завжди мед на базарчику продавав. 

– А хто біля нього стоїть?

– Дружина його, бабуся Яринка.

З далекого минулого на мене вдивляється жінка із дуже тонкими губами, але з щирою посмішкою на обличчі.

…У Кагорів була дуже велика пасіка – вони з покоління в покоління передавали це ремесло, тому і їхній мед був найкращим. Малий гарний прибуток з тієї справи, бо від усіх усюд їздили по той мед.

Моя бабуся не раз бігла до них, а особливо до бабусі Яринки і просила:

– Зачерпни, будь ласка, краплю меду – язичок дитині помастити!

Honey drip in glass jar. Extreme closeup.

Я тоді мала “пліснявку” на язичку, а вважалося, що тільки хороший мед може вилікувати цей недуг. Щоправда, мені після того бабусиного лікування забрала швидка, а потім сказали, що я отруїлася важкими металами. Моя бабця побігла до Яринки, а та жінка зізналася, що ложкою зішкребла зі стінок бідончика залізного – меду, а не взяла свіжого з верхівки.

Мені було всього лиш 7 місяців на той момент, а лікарі шансів на моє життя не давали. Я не могла дивитися на маму, адже вона постійно була поряд і нічого не їла.

Татові, педіатр, який мене лікував, сказав, що я взагалі можу померти.

Я була першою дитиною в нашій родині, тому я собі уявляю як їм було важко, особливо бабусі.

– Дай їй поссати материнського молока, – шепнула мамі сусідка по палаті.

– Лікарі сказали, що не можна, – та все дно вирішила спробувати.

Ніхто не знає, що мені тоді допомогло, але відразу я почала одужувати.

Моя бабуся після того випадку не могла і хвилини без мене, а з Кагорами взагалі перестала спілкуватися. Баба Яринка померла, коли мені було 5 років, тому я її і не знаю.

«Я ж попросила всього ложечку меду, а вона його не зачерпнула, а зішкребла з металевої стінки!» – завжди згадувала моя бабуся, коли хтось починав згадувати ту історію.

Здається, яка різниця, чи не так? «Зачерпнути» і «зішкребти», величезна різниця, що і є тією ямою між щирістю, щедрістю та скнарістю, між тим чи говориш правду чи стараєшся обманути.

Чесно, то я не тримаю зла на бабу Яринку, але вона порушила правило нашого села – найкраще тому, хто попросить. 

Згадай, як у дитинстві нам казали:

– Їжте, малята, менші яблучка, а великі залиште, – може, хто в гості зайде!

Нас ще з дитинства виховували та привчали до такої простої моралі, проте такої важливої.

А ви бачите різницю між «зачерпнути» і «зішкребти»?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Anna
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector