Я живу в старій п’ятиповерхівці, де всі всіх знають. У нас у будинку новини розлітаються швидше, ніж маршрутка доїжджає до центру.
І була в нас одна сім’я навпроти – Петряки. Якщо чесно, тихими їх ніхто ніколи не бачив. Особливо на вихідних, коли всі вдома і є кому послухати їхні крики.
У них сварки були не просто “посперечалися”. Там щоразу стояло одне й те саме питання: хто в домі головний – чоловік чи дружина. І з’ясовували вони це так, що здригався весь під’їзд.
Того дня все почалося ще зранку. Я чула, як Юля кричала з кухні:
– Я тобі не прислуга!
А Микола гаркнув у відповідь:
– А ти мене не командуй у моєму домі!
Потім щось гепнуло об підлогу. Судячи зі звуку, полетіла тарілка. Потім ще одна. Я вже подумала, що вони там кухню рознесуть по цеглині.
І саме в цей момент у двері до них хтось подзвонив. Не раз, не два, а наполегливо, ніби людина взагалі не боялася, куди прийшла.
Я навіть визирнула в коридор. Думала, може хтось із сусідів нарешті не витримав. Але біля дверей стояла незнайома жінка в махровому халаті, в рожевих капцях, ніби не на чужий скандал прийшла, а до подруги на чай.
Юля відчинила двері різко, вся червона від злості.
– Ти хто така? – одразу накинулася вона.
А жінка спокійно усміхнулась:
– Добрий день. Вибачте, що заважаю вам тут воювати, але в мене термінове прохання. У вас сіль є?
Микола аж отетерів.
– Це що за нахабство? – буркнув він.
А та й оком не моргнула:
– Та яке нахабство? Я ваша нова сусідка навпроти. Квартиру купили кілька днів тому. Думаю, познайомимось одразу по-людськи. То дасте солі чи ні?
Юля вже хотіла щось різке сказати, але сусідка знову влізла:
– Ви так голосно з’ясовуєте стосунки, що я навіть слова всі розчула. Думаю, люди ви прості, відкриті. То, може, й сіллю поділитесь.
Юля аж сіпнулася.
– Ми, між іншим, у культурі працюємо!
Жінка засміялась:
– Ой, та я вже чую, яка у вас культура. Особливо по звуку тарілок.
Я стояла за своїми дверима і ледь стримувалась, щоб не розсміятись. А в Петряків обличчя стали такі, ніби їх просто на гарячому спіймали.
Але на цьому та жінка не зупинилась. Каже:
– Якщо солі нема, то, може, ви з моїм сином пів години посидите? Я в магазин збігаю. Йому п’ять років, хлопчик жвавий. Любить, коли шумно. Може щось розбити, сірники десь знайти, в розетку полізти. Але ви ж люди досвідчені, впораєтесь.
Микола аж відступив на крок.
– Ні, дитини не треба!
Юля теж одразу:
– Та ми вам зараз і сіль дамо, і хоч цілу пачку!
Сусідка ніби між іншим запитала:
– А чоловік ваш де? – не втрималась Юля.
– У відрядженні, – спокійно відповіла та. – Сьогодні повертається. Він у мене чоловік голосний. Якщо щось не так, одразу починає розбиратися. Ще й боксер колишній.
Після цих слів у коридорі стало так тихо, що, здається, навіть лампочка перестала тріщати. Микола вже зовсім іншим тоном сказав:
– Та навіщо вам магазин? Зараз усе буде.
Юля метнулась на кухню і через хвилину винесла нову, нерозпечатану пачку солі.
– Ось, беріть. Щоб вам надовго вистачило.
Сусідка взяла і так солодко сказала:
– Дякую. Обов’язково чоловікові розповім, які в нас чудові сусіди.
І тут Микола мало не підскочив.
– Ні-ні, не треба нічого йому розповідати! І на нашу сварку уваги не звертайте. Це так, дрібниці. Більше такого не буде.
Юля теж одразу підтакнула:
– Так, у нас узагалі тихо. Це просто випадково вийшло.
Сусідка пішла до себе, а двері за нею закрились. І знаєте що? Відтоді Петряків наче підмінили. Ні криків, ні тарілок, ні “хто в домі господар”. Тиша така, що аж незвично.
Виходить, ні вмовляння сусідів, ні сором, ні власний розум на них не діяли. А от один натяк на чужого “голосного” чоловіка-боксера – і як бабка пошептала.
От скажіть мені, це та сусідка так хитро їх провчила, чи Петряки просто боягузи, які сміливі тільки один перед одним?
