Я змогла вберегти подругу від заміжжя, якого вона панічно боялася. Але тепер ціле місто вважає мене тією, хто все зіпсувала.
Мене звати Оксана. Ми з Вірою дружимо з університету. Вона завжди була такою – не вміла нікому відмовляти. Колеги це помітили першими і сіли на шию. Потім черга дійшла до Славка.
Одного дня Віра зателефонувала і попросила про зустріч. Голос у неї був дивний – не наляканий, але й не спокійний. Щось середнє.
Я приїхала, ми сіли в кафе, і вона почала розповідати.
– Стривай, – перебила я її. – Ти зустрічаєшся з хлопцем, який тобі не подобається, просто тому, що не змогла відмовити?
– Ну… він дуже старався. Мені було незручно, – зніяковіло відповіла Віра.
– Незручно! – я навіть відкинулась на спинку стільця. – Вірусю, ти розумієш, що робиш? Даєш надію там, де її немає!
Але Віра тільки знизала плечима. Вона щиро сподівалася, що або закохається сама, або він закохається в когось іншого і сам піде.
Не пішов. Навпаки – через кілька місяців уже планував їхнє спільне життя. Без її участі. На його думку, вона мала кинути роботу, переїхати до нього, навчитися готувати у свекрухи і народити трьох дітей.
Трьох. Дітей.
Я знала, чому Вірі від цих слів ставало погано. Вона виросла в родині, де було десятеро дітей. Вічний шум, вічний хаос, мама вічно втомлена. Вона любила тишу і своє особисте життя понад усе.
А потім трапилося нещастя. Славко повертався після вечірки з друзями і сів за кермо нетверезим. Зіткнувся з іншою машиною. Водій тієї машини потрапив до лікарні.
Сам Славко вийшов практично без ушкоджень. І без жодних юридичних наслідків – у родини були зв'язки.
Через місяць він зробив Вірі пропозицію. Вся його рідня дивилася на неї так, що відмовити було практично неможливо. Мовляв, хлопець пережив біду, а ти тут відмовляєш.
Того вечора Віра плакала в мене на плечі.
– Що мені робити? Якщо я відмовлюся зараз, всі скажуть, що я кинула його після нещастя. Я не можу так!
– А чия думка тебе так хвилює? – різко спитала я. – Сусідів? Колег, які тебе щодня використовують?
– Але мені тут жити, – витерла сльози Віра.
Саме тоді я і запропонувала їй поїхати. Мені якраз надійшла хороша пропозиція з іншого міста, і я вже схилялася до того, щоб погодитись. А Вірин диплом і її досвід роботи – не порожнє місце. Людині з такими даними знайти роботу не проблема.
– Я сама їм усе поясню, – сказала я. – Мені є що сказати про те, яким він буває. Ти не зіпсуєш собі життя через чужі очікування.
Ми поїхали через три тижні.
Рік минув. Віра живе у власній квартирі, працює на хорошій посаді, потихеньку обживається. Дихає вільно – вперше за довгий час.
А я сьогодні стояла в черзі в магазині і чула, як Поліна, сестра Славка, розповідала всій черзі, яка я погана людина. Що я "запудрила мізки" подрузі. Що через мене нещасний хлопець страждає.
Про те, що він нетверезим сів за кермо і покалічив іншу людину, вона не згадала. Ні словом.
Я пройшла повз і нічого не сказала. Бо навіщо? Хто хоче почути правду, той і так знає.
Але осад лишився.
А скажіть мені – я справді зробила щось погане? Чи допомогти подрузі піти від людини, якої вона боялася, – це не зрада, а навпаки?
