“Кримський українець” – саме так називає себе Василь Самойлов. Йому довелося здолати майже 40 блокпостів для того, аби потрапити нарешті на підконтрольні території України.
Хлопець розповів не лише про всі жахіття найстрашнішої “мандрівки” в його житті, але й про те, як йому жилося стільки років в Криму після того, як рф нахабно привласнила українські землі.
Вам довелося подолати майже 40 блокпостів, аби втекти з Криму?
Якщо бути чесним, то 37. Плюс пункт з працівниками ФСБ у Джанкої.
Розкажіть в деталях, як саме все було. Чула, що Ви підготувалися до виїзду і навіть легенду собі вигадали.
Остаточний переїзд до Києва я запланував на 1 березня цього року. І, на жаль, просто не встиг реалізувати свій план, оскільки почалася повномасштабна війна. Валіза в мене була зібрана, по суті, ще за декілька днів до 24 лютого. Як то кажуть, я був на низькому старті. Коли війська вторглися до України о 5 ранку, я вже зрозумів, що починається пекло. Знав, що й по мою душу прийдуть, знаючи, що я шукатиму будь-якої можливості втекти до України. От я й почав шукати шляхи виїзду на підконтрольну територію – знайшов волонтерів, які на той момент займалися вивезенням людей із Мелітополя до Запоріжжя. Саме цим маршрутом я вирушив. Щодо легенди – то це цілковита правда. Схоже, що моя фантазія врятувала мені життя.
На всіх блокпостах 37 разів я розповідав одне й те ж. Мовляв, в Запоріжжі живе моя рідна тітка, яка зараз має дуже серйозні проблеми зі здоров’ям. Усі її діти поїхали до Польщі, за нею доглядає сусідка, вона ледве ходить, і я їду для того, щоб забрати її із Запоріжжя та привезти до Криму.
Щодо дороги, то російські блокпости згадувати взагалі не хочеться. Це було жахливо. Найстрашніше чоловікам. Жінок так жорстоко не допитували, принаймні мені пощастило такого не бачити. Силовики зі сторони рф поводяться так, ніби їм можна все, а їхнє насилля виправдане відданістю “вєлікай странє”. Вони постійно перевіряють телефони, роздягають і оглядають на наявність татуювань. Якщо на тілі є таке, що бодай крихту нагадує про Україну – готуйся до найгіршого.
Неважко було насправді терпіти приниження на тих блокпостах чи ж розповідати енний раз свою легенду голосом, що тремтить. Зовсім інша справа була бачити на дорозі купу згорілих і розстріляних цивільних машин. Ти бачиш, що кожна з них продірявлена повністю, і розумієш, що на місці тих людей міг би і можеш будь-якої миті опинитися ти. І коли вже останній російський 37-й блокпост був позаду, а до першого українського було орієнтовно 6-7 кілометрів, все так і сталося. Десь неподалік від траси розпочався бій. Було видно, як снаряди розривалися в полі, деякі падали дуже близько від дороги, це відбувалося страшенно голосно.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Доводилося чути від молоді Криму, яка змогла вирватися з окупованої території про те, що росіяни допитують всіх, ставлячи максимально безглузді питання. Наприклад: «Чи знаєш ти Бандеру?»
У мене особисто нічого такого не питали. Але серед найцікавішого, що трапилося зі мною, — це допити фсб-шників: “А де ти працюєш?», «як у вас офіційно називається юридична особа?», «який прибуток був минулого місяця?», «яку зарплату твій керівник отримав місяць тому?» тощо. Загалом питали про те, як ставлюся до росії, армії, але я завжди грамотно викручувався й зосереджувався на своїй історії. Крім легенди, яка мене рятувала, я ще мав певний продуманий образ: я середньостатистична людина, якій байдуже на те, що відбувається довкола, у мене просто нейтральна позиція, нічого, крім особистого життя, не цікавить, а зараз є мета — вивезти тітку.
А чи пробує росія якось заохотити молоде покоління залишатися в Криму?
На самому початку окупації росіяни пропонували кримчанам вступ до університетів на території росії за пільговою програмою ніяких тестувань – лише легкі вступні іспити. рф чудово розуміла, що люддей з категорії 40+ особливо заохочувати не потрібно – вони й так за неї. А от з молодими особами проблем було значно більше.
Кримська молодь — це окрема цікава тема. Тут довго можна говорити про її проукраїнську орієнтованість, європейські цінності і так далі. Це можна легко пояснити, адже це люди, які народились у незалежній Україні, жили в цій країні, мають друзів на вільній території, підконтрольній українській владі. Але окрім патріотизму, який має свою вагу, молоді люди хочуть користуватись усіма сучасними технологіями, бути в курсі усіх новин, йдуть у бік України, бо хочуть бути частиною сучасного європейського суспільства. Вони прагнуть вільно розвиватися, не бути в окупації, в ізоляції від усього зовнішнього світу, і для них набагато ближча євроінтеграція, міжнародне визнання та можливість отримувати всі ці послуги та функції, доступні для громадян Європи.
Звідки ви черпали інформацію про те, що відбувається на вільній території України? Про Європу, навчання тощо.
Через спілкування з друзями, яких чимало в Києві та Дніпрі. Ми часто спілкувалися через різні месенджери, та й взагалі соцмережі допомагали побачити мені, як вільно вони живуть, які перспективи їм “світять”. Мені завжди хотілося того ж.
Українська влада обіцяє, що війна без повернення Криму не закінчиться. Ви думаєте, це реально? Адже це означатиме, що українські снаряди можуть зруйнувати дорогі вам місця. Найімовірніше, не вдасться уникнути руйнувань.
Я вважаю, що це єдиний можливий спосіб визволити Крим і подарувати молоді надію на щасливе майбутнє. Домовлятися ми вже пробували – нічого не вийшло. Пора брати до рук зброю. Стосовно того, що постраждає інфраструктура — це все буде на совісті російських окупантів. Ми не ліземо в Ростов, Саратов чи Тамбов. Це вони прийшли у наш дім, тож покутувати вину перед Богом будуть лише вони.
Що скажете про можна говорити про кримську опозицію? Чи варто говорити про співпрацю кримських татар та українців у протестному русі?
Це 50 на 50. Загалом у Криму — як кілька років тому, так і зараз — люди з проукраїнськими поглядами одне одного знають, намагаються триматися разом, і не має значення, якої національності ця людина — татарин, українець, білорус. Головне — це їхні погляди. Але якщо брати загалом, то проукраїнський спротив у Криму не є чимось монолітним, це велика кількість роздроблених груп. Деякі групи між собою контактують, деякі ні.
Коли ви почали помічати, що вашу рідну землю заполонили чужинці – не туристи, які захоплено все розглядають, а російські військові зі своїми дружинами та дітьми?
Навесні 2014 року цей процес почався. З1явилися не лише люди, але й купу бойової техніки. Їхньою метою було перетворити Крим на одну суцільну військову базу. На жаль, це їм вдалося. Військові літаки почали літати над курортними місцями, пляжами, містами, селами. З врожайних полів долинали вибухи навчальні постріли, було чутно гул техніки.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Як змінився побут з “приходом” окупанта?
Крим процвітав і розвивався зі скарбнички, яка поповнювалася з кишені туристів. А з 2014 року все припинилося. З цього випливає низка проблем, зокрема втрата приватного бізнесу і прибутку. Багато людей втратили нерухомість, тому що їх «віджала» росія. Та й минулого року був гучний скандал: почали забудовувати парк Форос, а території, які знаходилися поруч з ним, в людей просто відбирали. Про ставлення до природи я взагалі мовчу. Мене досі серце болить, коли згадую, що в моєму рідному містечку почали будувати якусь нікому непотрібну набережну, заливши попередньо унікальний піщаний пляж бетоном.
Ми всі знаємо про громадянський протест Богдана Зізи, який облив фарбою будівлю окупаційної адміністрації Євпаторії. Але багато хто скаже, що це того не варте — акція була цілком невинною, а ось тюремний термін і репресії будуть реальними. Що ви на це скажете?
Я завжди підтримуватиму Богдана. Він мій близький друг. Ми поділяємо одні й ті ж погляди. Я поширював інформацію про нього. Деякі люди кажуть, що він не зробив нічого справді вагомого, крім того, що невиправдано наразив себе на небезпеку. Я абсолютно незгоден. Ці новини прогуділи не тільки на всю Україну, але й на весь цивілізований світ. Всі побачили, що в Криму є ті, хто ніколи не змириться з політикою російської окупації, хто завжди пам’ятатиме, що це Крим – це Україна. Богдан зробив це, щоб довести – кримський опір не є ілюзією. Він справді існує! Я дуже хочу вірити в те, що з ним усе буде добре, бо те, через що йому зараз доводиться пройти, я найгіршому ворогу не побажав би. Колись слова захоплення і поваги я скажу Боді особисто. Ми сидітимемо на пляжі в Криму, насолоджуючись молодістю і свободою у вільній, незалежній Україні.
Чого мене навчила ця історія:
Не існує такого опору, який не був би виправданим. Кожен крок, який хтось робить назустріч Україні, веде її до перемоги над неволею, злом і терором. А ще – немає безвихідних ситуацій, немає окупованих територій, з яких неможливо втекти – треба просто мати сильне бажання знову подивитися на синьо-жовтий прапор, який майорітиме над пшеничними полями, і знову почути заповітне: “Добрий день! Вітаємо в Україні!”
Джерело: https://hromadske.ua/
Чого Вас вчить історія Василя?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
– Я ж тобі казала: не буде із неї господині! – не вмовкала свекруха, але і я стояла на своєму: “Де ж таке бачено, щоб гості мили за собою посуд?”
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
10 подарунків, які потрібно робити свого тіла кожен день
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Шлях до щастя: дізнайтеся, який з них підходить вашому знаку Зодіаку
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
10 речей, які дратують кожен знак зодіаку. Ну прямо з мене списано:
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
Досі не можу повірити, що таке дійсно існує! Добірка 19 фото, після перегляду яких виникає одне питання – невже це правда, а не фотошоп?
Чому розумним людям складніше знайти кохання
Приколи українською. Картинки та жарти на будь-який смак
7 прихованих послань долі, на які варто звернути увагу кожному
Інга написала відмову від сина заради того, щоб жити для себе. А чоловік відмовився від неї
Після того, як прочитала листування свекрухи з моїм чоловіком, задумуюся над розлученням
