Вирішила старенька добру справу зробити: назбирала по дому всяких речей старих, ганчірок там, кофтинок якихось, суконь своїх довоєнних, поштопала, де треба. Та й думає: знесу в церкву, раптом згодиться комусь. Може, бездомним або біженцям передадуть. Зібрала все в мішок великий такий, та й в куточок поставила. Завтра знесу після обіду, думає. А сама спати лягла.
І ось, хочете – вірте, хочете – ні (тільки я брехати не буду, а як на духу кажу), сниться їй сон. Нібито вона себе як би з боку бачить. У себе ж у квартирі, тільки все якесь світле кругом і на душі якось радісно. Стоїть вона посеред кімнати з мішком цим в руках. А перед нею дівчинка, маленька така, в платтячку білому стоїть. Красива, як янголятко. Ну і, посміхаючись так, каже бабусі: що, мовляв, бабуся, у тебе це за мішок такий? А вона їй і відповідає:
– Це, каже, дрібнички різні зібрала я, випрала та поштопала, може комусь згодиться, ось в церкву знесу. «Це добре, – каже дівчинка, – тільки от мішок у тебе брудний дуже, так ти його виперемо, добре? Не забудь тільки». Сказала, засміялася і раптом поділася кудись.
А бабця прокинулася вся перелякана, як ніби й справді до неї Ангел приходив. Ну і давай насамперед мішок той прати. Хтось може посміятися над самотньою старенькою. З глузду з’їхала, мовляв, на старості років. Я б і сам, напевно, посміявся, якби не одна обставина, яка відбулася потім …
У родині одній народився хлопчик. Друга за рахунком дитина. А братику його чотири рочки було. І ось, як прийнято, через деякий час почали його батьки всіх на свята запрошувати. Гостей прийшло багато, всі з подарунками та привітаннями. І, звичайно, кожен хоче на руки взяти, в щічки розцілувати малюка. А батьки, треба сказати – люди забобонні. Не можна, кажуть, дитинку хвалити, а то ще наврочити нам його. Ось і почали дорослі всі по черзі підходити, на малюка дивилися так:
– «Тьху, який негарний, тьху-тьху, який нехороший, тьху, просто бридкий і зовсім не подобається нам. Загалом, тьху на нього!» Ось всі, по черзі наплювали, пішли на кухню цю справу обмивати за старовинним нашим звичаєм, без якого жоден захід не проходить. А старший хлопчик все це чув і подумав сам про себе: якщо у нього такий поганий братик, на якого всі, навіть мама, плюють, то навіщо ж він такий взагалі потрібен? Ну і взяв його з коляски, вийшов на балкон, який був відкритий через сильну спеку. Та й скинув братика вниз, як кидав зазвичай свої іграшки.
Це була б страшна історія, якби Сам Бог не дбав про маленьких діток, посилаючи їм на допомогу Своїх слуг – Ангелів.
Так ось, бабуля та, що мішок прала, жила під цією самою сім’єю. Ну і, звичайно ж, виправши свій мішок, повісила його на такі мотузки, як у всіх «хрущовках» з балкона на палицях стирчать. А малюк прямо в мішок і впав. А коли батьки отямилися і допитали у сина, куди він братика подів, то у мами, яка на своє дитя «тьху» робила, ледь інфаркт не стався. А батько, вже увірвався до старенької, яка нічого не розуміла, дістав з випраного мішка свого мирно сплячого малюка, який – слава Богу! – навіть і не помітив ніяких змін.
І що ви думаєте, хто-небудь спасибі Богу сказав? Ніхто, крім бабусі. «От пощастило!» – кажуть. А я ось тут подумав: хто це такий «пощастило», що йому замість Бога дякують? Думав-думав, ледь голову не зламав, та так і не зрозумів. За себе можу одне сказати: я його, цього «пощастило», не знаю. А знаю тільки те, що за все треба Господу дякувати, – адже без Нього жодне хороше і добре діло на землі не відбувається.
А ви вірите у сни?
