Я зрозуміла, що чоловік мене зраджував, коли відчинила двері власного дому з тортиком у руках.
Але почну спочатку.
Дитинство в мене було таке, що краще б його й не було. Мати померла рано, а батько почав водити жінок у дім. То одну, то іншу. Заміжніх, незаміжніх – різниці не робив. Через нього в селі сварки були в кожному домі.
Мене в такі вечори виганяли на вулицю.
– Валю, погуляй трохи, добре? – казав батько.
І я сиділа на лавці до темряви. Іноді про мене просто забували.
Дідуся й бабусю батько відвіз у будинок для старих. Після цього в хаті пахло тільки пилом і чимось неприємним. Посуд не мився місяцями. Коли він закінчувався, батько приводив чергову жінку – вона мила цю гору і сміялася.
– Ох, Микольцю, ну й бруду ж ти розвів. Ледь упоралася.
– Нічого, домиєш – будемо святкувати.
Що святкувати – я не знала. Мене вже виганяли на вулицю.
Потім з хати пішов дим. Я покликала сусідів, але було пізно. Батька не стало. Мене відвезли в дитбудинок.
Там хоча б годували. Інші діти плакали за батьками, а я ні. Мені там було краще, ніж удома.
Виросла, пішла вчитися на швею. Потім з'явилися клієнти, потім – постійна робота, потім я завідувала цілим відділом. Мене преміювали, ставили в приклад.
Заміж не поспішала. Боялася повторити долю батьків.
Але закохалася. І забула про все.
Свекруха мене не злюбила з першого погляду. Казала синові, що він міг знайти краще. При мені не соромилася.
– Максиме, ну що це за дівчина? З дитбудинку, без роду без племені…
Я мовчала. Думала: головне, що Максим любить. Решта неважливо.
Ми працювали, збирали на квартиру. Купили. Нехай невелика, але своя.
А потім я повернулася з відрядження раніше. Вирішила зробити сюрприз – взяла тортик, ігристе.
– Максимчику, я вдома! – гукнула з порогу.
Зайшла в кімнату і застигла.
Максим лежав у ліжку з іншою.
Вона навіть не злякалася. Подивилася на мене спокійно, натягнула простирадло.
Я розвернулася і вийшла. З тортиком у руках.
Сіла в таксі і поїхала до подруги. Ревіла всю дорогу.
Подала на розлучення. Максим одразу заявив, що не платитиме кредит.
– Сама розбирайся. Ти ж така самостійна.
Я знизала плечима. Квартира була оформлена на нього, кредит теж на ньому. Не моя проблема.
Свекруха прийшла до мене на роботу. Просила пробачити, казала, що Максим помилився.
– Валю, він же не поганий. Просто слабкий чоловік. Прости його.
– Я не повернуся, – відповіла я. – Вибачте.
Вона пішла. Більше не приходила.
Через пів року я взяла відпустку і поїхала навмання. Зупинилася в селі Оленівка, орендувала кімнату у двох старих – Марії Іванівни та Петра Федоровича.
Купалася в річці, ходила в ліс по гриби. А потім побачила, що ці двоє зовсім самі. Ні дітей, ні онуків. Нікого.
Надягла старі джинси і почала білити кімнати. Перепрала все підряд. Допомагала на городі.
Щовечора ми сиділи на ганку і пили чай із смородиновим варенням.
– Їж, Валю, ще, – казала баба Марія і підкладала мені млинців.
Місяць пролетів. Я не хотіла їхати.
Залишила гроші на тумбочці і поїхала. Але через тиждень уже повернулася. І потім ще раз. І ще.
Вони стали телефонувати щоранку.
– Валю, ти поїла? Ти шапку вдягла? Там же холодно!
Я сміялася і казала, що так, поїла, так, вдягла.
А потім у грудні загубила телефон. Номер напам'ять не знала. Зв'язок обірвався на місяць.
Думала – нічого, отримаю зарплату і одразу поїду. На Новий рік.
Тридцять першого стояла на автовокзалі з великими сумками. Автобус не йшов. Таксисти відмовлялися їхати так далеко.
Я вже ледь не плакала, коли підійшов незнайомий чоловік.
– Щось трапилося? Можу допомогти?
– Я в Оленівку. Автобуса немає, таксисти не їдуть.
– Як добре. Я теж в Оленівку. Тільки дороги не знаю. Покажете?
Його звали Ігор. Жив в Одесі. Казав, що про дідуся й бабусю не знав майже нічого – батьки не розповідали. Дізнався тільки після смерті батьків. Що вони жили в Оленівці. Що, може, ще живі.
Коли ми під'їхали до будинку, вікна були темні. Двері замкнені.
У мене потекли сльози. Невже щось трапилося? Я ж місяць не виходила на зв'язок.
– Чому ви плачете? – запитав Ігор.
– Дідусь із бабусею зникли. Я не встигла. Цілий місяць мовчала…
І тут рипнула хвіртка.
– Валечко! А ось і ми! По ялинку ходили! Не знали, що приїдеш! А це хто з тобою? Нареченого знайшла?!
– Бабо Маріє, це не наречений. Він своїх бабусю й дідуся шукає. Каже, вони в Оленівці живуть. Мироненки прізвище.
Баба Марія зупинилася.
– Мироненки, кажеш… Ходи сюди, Мироненко-молодший. Знайомитися будемо.
Ігор виявився їхнім онуком.
Новий рік ми відзначали всі разом. А потім роз'їхалися, але обмінялися номерами.
Стали приїжджати одночасно. Потім стали дзвонити одне одному між приїздами. Потім зізналися стареньким, що подобаємося одне одному.
– Та ми вже давно бачили, – засміялася баба Марія.
Зараз ми живемо разом. Марію Іванівну й Петра Федоровича забрали до себе. Ігор каже, що нам на них молитися треба – бо саме вони нас і звели.
Я іноді думаю про своє дитинство. Про батька, про дитбудинок, про Максима й ту жінку в моєму ліжку.
І думаю – може, все воно й мало так статися.
А у вас бувало так, що найгірше в житті приводило до найкращого?
