Я зрозуміла, що чоловік мене зраджував, коли відчинила двері власного дому з тортиком у руках.

Але почну спочатку.

Дитинство в мене було таке, що краще б його й не було. Мати померла рано, а батько почав водити жінок у дім. То одну, то іншу. Заміжніх, незаміжніх – різниці не робив. Через нього в селі сварки були в кожному домі.

Мене в такі вечори виганяли на вулицю.

– Валю, погуляй трохи, добре? – казав батько.

І я сиділа на лавці до темряви. Іноді про мене просто забували.

Дідуся й бабусю батько відвіз у будинок для старих. Після цього в хаті пахло тільки пилом і чимось неприємним. Посуд не мився місяцями. Коли він закінчувався, батько приводив чергову жінку – вона мила цю гору і сміялася.

– Ох, Микольцю, ну й бруду ж ти розвів. Ледь упоралася.

– Нічого, домиєш – будемо святкувати.

Що святкувати – я не знала. Мене вже виганяли на вулицю.

Потім з хати пішов дим. Я покликала сусідів, але було пізно. Батька не стало. Мене відвезли в дитбудинок.

Там хоча б годували. Інші діти плакали за батьками, а я ні. Мені там було краще, ніж удома.

Виросла, пішла вчитися на швею. Потім з'явилися клієнти, потім – постійна робота, потім я завідувала цілим відділом. Мене преміювали, ставили в приклад.

Заміж не поспішала. Боялася повторити долю батьків.

Але закохалася. І забула про все.

Свекруха мене не злюбила з першого погляду. Казала синові, що він міг знайти краще. При мені не соромилася.

– Максиме, ну що це за дівчина? З дитбудинку, без роду без племені…

Я мовчала. Думала: головне, що Максим любить. Решта неважливо.

Ми працювали, збирали на квартиру. Купили. Нехай невелика, але своя.

А потім я повернулася з відрядження раніше. Вирішила зробити сюрприз – взяла тортик, ігристе.

– Максимчику, я вдома! – гукнула з порогу.

Зайшла в кімнату і застигла.

Максим лежав у ліжку з іншою.

Вона навіть не злякалася. Подивилася на мене спокійно, натягнула простирадло.

Я розвернулася і вийшла. З тортиком у руках.

Сіла в таксі і поїхала до подруги. Ревіла всю дорогу.

Подала на розлучення. Максим одразу заявив, що не платитиме кредит.

– Сама розбирайся. Ти ж така самостійна.

Я знизала плечима. Квартира була оформлена на нього, кредит теж на ньому. Не моя проблема.

Свекруха прийшла до мене на роботу. Просила пробачити, казала, що Максим помилився.

– Валю, він же не поганий. Просто слабкий чоловік. Прости його.

– Я не повернуся, – відповіла я. – Вибачте.

Вона пішла. Більше не приходила.

Через пів року я взяла відпустку і поїхала навмання. Зупинилася в селі Оленівка, орендувала кімнату у двох старих – Марії Іванівни та Петра Федоровича.

Купалася в річці, ходила в ліс по гриби. А потім побачила, що ці двоє зовсім самі. Ні дітей, ні онуків. Нікого.

Надягла старі джинси і почала білити кімнати. Перепрала все підряд. Допомагала на городі.

Щовечора ми сиділи на ганку і пили чай із смородиновим варенням.

– Їж, Валю, ще, – казала баба Марія і підкладала мені млинців.

Місяць пролетів. Я не хотіла їхати.

Залишила гроші на тумбочці і поїхала. Але через тиждень уже повернулася. І потім ще раз. І ще.

Вони стали телефонувати щоранку.

– Валю, ти поїла? Ти шапку вдягла? Там же холодно!

Я сміялася і казала, що так, поїла, так, вдягла.

А потім у грудні загубила телефон. Номер напам'ять не знала. Зв'язок обірвався на місяць.

Думала – нічого, отримаю зарплату і одразу поїду. На Новий рік.

Тридцять першого стояла на автовокзалі з великими сумками. Автобус не йшов. Таксисти відмовлялися їхати так далеко.

Я вже ледь не плакала, коли підійшов незнайомий чоловік.

– Щось трапилося? Можу допомогти?

– Я в Оленівку. Автобуса немає, таксисти не їдуть.

– Як добре. Я теж в Оленівку. Тільки дороги не знаю. Покажете?

Його звали Ігор. Жив в Одесі. Казав, що про дідуся й бабусю не знав майже нічого – батьки не розповідали. Дізнався тільки після смерті батьків. Що вони жили в Оленівці. Що, може, ще живі.

Коли ми під'їхали до будинку, вікна були темні. Двері замкнені.

У мене потекли сльози. Невже щось трапилося? Я ж місяць не виходила на зв'язок.

– Чому ви плачете? – запитав Ігор.

– Дідусь із бабусею зникли. Я не встигла. Цілий місяць мовчала…

І тут рипнула хвіртка.

– Валечко! А ось і ми! По ялинку ходили! Не знали, що приїдеш! А це хто з тобою? Нареченого знайшла?!

– Бабо Маріє, це не наречений. Він своїх бабусю й дідуся шукає. Каже, вони в Оленівці живуть. Мироненки прізвище.

Баба Марія зупинилася.

– Мироненки, кажеш… Ходи сюди, Мироненко-молодший. Знайомитися будемо.

Ігор виявився їхнім онуком.

Новий рік ми відзначали всі разом. А потім роз'їхалися, але обмінялися номерами.

Стали приїжджати одночасно. Потім стали дзвонити одне одному між приїздами. Потім зізналися стареньким, що подобаємося одне одному.

– Та ми вже давно бачили, – засміялася баба Марія.

Зараз ми живемо разом. Марію Іванівну й Петра Федоровича забрали до себе. Ігор каже, що нам на них молитися треба – бо саме вони нас і звели.

Я іноді думаю про своє дитинство. Про батька, про дитбудинок, про Максима й ту жінку в моєму ліжку.

І думаю – може, все воно й мало так статися.

А у вас бувало так, що найгірше в житті приводило до найкращого?

Valera

Популярне