Двері грюкнули так, що на полиці дзенькнули келихи. Сергій не пройшов далі коридору — стояв у пальті, з ключами в кулаці, ніби зараз передумає і вийде назад у під’їзд.
— Іро… нам треба поговорити.
Ірина не відповіла одразу. Вона лише відсунула стілець у кабінеті, підвелася й повільно закрила теку з документами. Клацнула застібка — коротко, сухо. Потім пішла через квартиру так, ніби хтось викликав її на робочу нараду, а не на кінець життя.
У вітальні Сергій стояв біля вікна, не знявши піджака. Лише краватку послабив, але руки все одно тремтіли — він стискав тканину біля ґудзика.
— Сідай, — сказала Ірина й сама сіла в крісло навпроти. Вона не запропонувала чаю. Не спитала, як день. Просто дивилася.
Сергій проковтнув повітря. Ніби горло пересохло від одного слова.
— Я… зустрів іншу. — Він запнувся, чекаючи на удар у відповідь. — Я хочу розлучення.
Він навіть трохи подався вперед — готовий ловити сльози, крик, тарілку в стіну. А Ірина лише відкинула ручку на столик і кивнула.
— Добре.
— Що “добре”? — голос у нього зірвався. — Ти так просто…?
Ірина підвела очі на його комір, на свіже волосся, на новий ремінь, що блиснув пряжкою. Ніби перевірила список.
— Ти почав приходити після півночі два місяці тому. — Вона сказала це рівно, без натиску. — І раптом полюбив дорогий парфум. І сорочки не з нашого магазину. Я помічаю такі речі.
Сергій стиснув щелепи.
— Ти знала.
— Я не ворожка. Я просто не сліпа. — Ірина нахилилась і взяла зі столу маленький блокнот, який завжди носила в сумці. — Як її звати?
Він пом’явся, ніби ім’я було ножем.
— Аліна. В маркетингу. Їй… двадцять вісім.
Ірина не посміхнулась — лише повела бровою, як на банальний аргумент у суді.
— Зрозуміло. І що ти плануєш? Коли з’їжджаєш?
Сергій ніби чекав, що вона скаже: “Не йди”. Вона сказала інше.
— Сьогодні. — Він видихнув, раптом хоробріший. — Я… я хочу, щоб усе було по-чесному. Поділити.
Ірина відкрила блокнот. Сторінки шелестіли так спокійно, що в Сергія аж скривилися губи — він відчув себе не чоловіком, а клієнтом у приймальні.
— Квартира куплена до шлюбу на мої гроші, — сказала вона. — Дача — подарунок моїх батьків. Машини: твоя лишається тобі, моя — мені.
Сергій зробив крок уперед.
— А фірма? Наша фірма.
Ірина на секунду підняла погляд — і в цьому погляді Сергій побачив, що він щойно назвав чуже своїм.
— Моя, Сергію. Ти там працюєш. На зарплаті.
— Я привів клієнтів! Я там жив!
— І отримував за це премії. — Вона перегорнула сторінку. — Після розлучення ти там не працюєш. Ти сам розумієш, як це виглядатиме.
Він зблід, ніби його вдарили під ребра.
— Ти мене звільняєш?
Ірина не підняла голос. Вона просто поклала блокнот на коліна.
— Я пропоную тобі написати заяву самому. Ти завжди любив, щоб усе виглядало пристойно.
Сергій різко сів на край дивана. Долоні впали на коліна, пальці роз’їхались.
— Це… це підло. П’ятнадцять років. Я тобі — все… а ти…
Ірина підвелася й підійшла ближче. Не торкнулась. Просто стала так, щоб він мусив дивитися вгору.
— Любий, у нас є шлюбний договір. Пам’ятаєш? — вона сказала це без насмішки, але слово “любий” прозвучало як остаточна печатка. — Ти його підписав.
Сергій ковтнув і підняв на неї очі, в яких уже не було провини — лише злість на самого себе, яку він намагався втиснути в неї.
— Це було… давно! Я тоді… я навіть не читав як слід. Я довіряв.
Ірина мовчки дістала з шухляди тонку папку. Поклала на стіл. Не штовхнула — просто поставила, як ставлять чашку перед людиною, що має випити.
— Підпис — твій, — сказала вона. — Читати треба до підпису.
Сергій дивився на папку, ніби вона могла загорітись. Потім прошепотів:
— То в мене… нічого?
Ірина зробила жест рукою — не принизливий, швидше точний.
— Твоя машина. Твій рахунок. Те, що твоє.
Він різко підвівся.
— Ти все продумала! Ти завжди… завжди…
— Я завжди берегла те, що будувала. — Ірина обійшла стіл і відчинила двері в коридор. — Речі забереш зараз. Завтра кур’єр привезе папери.
Сергій стояв на порозі вітальні, ніби чекав ще одного слова — такого, щоб було за що вчепитися, повернути розмову на “ми”.
Але Ірина вже дивилася не на нього, а на годинник.
За пів години Сергій вийшов з валізою. Нею він зачепив кут тумби — глухо стукнуло. Ірина навіть не здригнулась. Вона лише закрила за ним двері й повернула ключ у замку одним точним обертом.
***
У під’їзді Аліни пахло чимось солодким і дешевим — освіжувачем повітря. Вона відчинила майже миттєво, у домашньому халаті, з блиском у очах, ніби чекала не чоловіка, а новину про виграш.
— Ну? — Аліна потягнулась до нього, як до трофею. — Вона що, кричала? Плакала? Просила?
Сергій заніс валізу в однокімнатну квартиру, поставив біля тісної шафи. Диван займав пів кімнати, а в куті стояв столик з ноутбуком.
— Вона… погодилась, — сказав він. — Спокійно.
— От бачиш! — Аліна засміялася й поцілувала його в щоку. — Я ж казала. Вони всі однакові, ці… “розумні”. Вдають, що їм байдуже.
Сергій сів на край дивана й подивився на руки. Наче шукав там відповідь.
— Вона залишила мені машину… і те, що на рахунку.
Аліна завмерла. Її усмішка сповзла повільно, як маска.
— Яку машину… і який рахунок? — вона говорила тихо, але з ноткою, яка різала.
— Моя машина. І… сто тисяч.
— А квартира? Центр? Дача? Фірма? — у її голосі вже було не кохання, а бухгалтерія.
Сергій ковтнув.
— Все її. У нас був договір. Я там… я там просто працював.
Вона відступила на крок, ніби від нього запахло чужим.
— Ти… — Аліна повільно кліпнула. — Ти хочеш сказати, що ти не… не забезпечений?
— Я знайду роботу, — поспіхом сказав він. — У мене досвід. Зв’язки.
Аліна пройшлася кімнатою, обійшла валізу, як перешкоду, і зупинилась біля вікна. Потім різко взяла з тумбочки телефон і ключі.
— Сергію, мені треба… провітрити голову.
— Зараз? — він підвівся. — Аліно, ми ж…
Вона повернулась. Погляд у неї став холодний і прямий.
— Ти мені розповідав про інше життя. Про “ми заживемо”. — Вона підняла валізу пальцями за ручку й трохи потягнула, перевіряючи вагу. — А я живу в кредиті, якщо ти раптом не помітив. Я не готова тягти на собі чоловіка, який щойно втік із сім’ї і прийшов з… валізою та сто тисячами.
— Це ж кохання… — сказав він так, ніби слово могло закрити дірку в стіні.
— Коханням комуналку не оплатиш, — відповіла вона й відчинила двері. — Полеж. Я повернуся ввечері. Поговоримо.
Двері зачинилися тихо. Надто тихо для “повернуся”.
Сергій сидів у чужій кімнаті й слухав, як у коридорі затихає її каблук. Потім з кухні капнула вода з крана — один раз, другий, третій. У нього раптом стало багато тиші.
***
Через три тижні секретарка постукала в кабінет Ірини двічі — їхній умовний знак “непланово”.
— Ірино Володимирівно, до вас… Сергій Анатолійович. Каже, що дуже треба.
— Нехай заходить.
Сергій увійшов і завмер на порозі. Куртка на ньому була стара, комір зім’ятий. Ні парфуму, ні блиску. Він ніби зменшився — не фізично, а всередині.
— Привіт, — сказав він.
— Сідай, — відповіла Ірина, не підводячись.
Він сів обережно, як на стілець у лікарні, і поклав руки на коліна, щоб не було видно, як вони смикаються.
— Аліна пішла, — випалив він, не витримавши паузи. — Через тиждень. Просто… зникла. Сказала, що “подумає”. І все.
Ірина кивнула, ніби зафіксувала факт у протоколі.
— Роботу я шукаю, — продовжив він, швидко, ковтаючи слова. — Надсилаю резюме. Мене… ніби не бачать. Пропонують копійки. Я… — він облизав губи. — Я прийшов не за грошима.
Ірина не рухалась. Лише ручка в її пальцях тихо клацнула, коли вона переклала її на інший бік столу.
— Я прийшов попросити… шанс. Повернутися.
Він вимовив “повернутися” так, ніби це одні двері: квартира, фірма, вона — все разом.
Ірина підвелася. Повільно обійшла стіл і зупинилася біля вікна. За склом люди поспішали, машини ковзали по мокрому асфальту.
— Ти хочеш повернутись у моє життя чи у свій комфорт? — запитала вона, не обертаючись.
Сергій мовчав. Це мовчання було чеснішим за будь-яку клятву.
Ірина повернулась і підійшла до стола. Відкрила шухляду, витягла аркуш паперу й почала писати. Рівно, без поспіху. Сергій стежив за ручкою так, як колись стежив за її пальцями, коли вона застібала сережку перед виходом.
— Я не поверну тебе ні в квартиру, ні в фірму, — сказала вона, не піднімаючи очей. — Але можу дати контакти. Люди, які шукають менеджера. Я напишу рекомендацію.
Сергій підвівся різко, стілець скрипнув.
— І це все? — у нього зірвалося на хрип. — Після всього…
Ірина простягнула йому аркуш. Він не взяв одразу — ніби то був не папір, а вирок.
— Ти сам пішов, Сергію, — сказала вона. — Тепер ти сам і підеш далі.
Він нарешті взяв листок. Пальці ковзнули по краю — дрібний, нервовий рух.
— Ти… з кимось? — вирвалося в нього, як остання спроба бодай чимось зачепити.
Ірина не відповіла словами. Вона лише нахилилася до столу, взяла телефон і на екрані мигнуло нове повідомлення. Вона прочитала, і кутик губ піднявся на мить — не для нього, не напоказ.
Сергій побачив цю мить і опустив очі.
Він пішов до дверей і вже на порозі зупинився.
— А якби… — він ковтнув. — Якби тоді я не підписав той договір?
Ірина не думала. Її відповідь була готова багато років.
— Тоді не було б весілля.
Він кивнув, ніби нарешті знайшов у цьому логіку, від якої неможливо відвернутися. Двері зачинилися м’яко — без грюкоту, як на початку.
***
Пізно ввечері Ірина вийшла з офісу. У коридорі ще пахло кавою, що давно охолола. Вона зупинилась біля ліфта, однією рукою натиснула кнопку, другою — поправила ремінець сумки.
Телефон знову завібрував. На екрані: “Я вже під’їхав. Ти як?”
Ірина не поспішала відповідати. Вона просто зробила крок до вікна, подивилась, як у темряві під будівлею спалахує світло фар — автомобіль зупинився, і хтось вийшов, підняв голову вгору, шукаючи її силует.
Ірина натиснула “відповісти”, коротко набрала: “Йду”.
Потім прибрала телефон, вдихнула й рушила до виходу. На дверній ручці її пальці затрималися рівно на секунду — і вона відчинила двері так, ніби відкривала не просто скло, а новий простір.
