Я познайомився зі своєю майбутною дружиною ще в школі. Тоді Ірина перейшла до нашого класу, адже батьки нещодавно переїхали до міста. Одразу закохався до нестями. Вона була розумна та красива. Спершу я не наважувався зізнатися у своїх почуттях, тому просив часто допомогти мені з омашнім завданням за шоколаждку. А потім запрошував у кіно та на прогулянку. Так все закрутилося. Я бачив, що також їй подобаюся. Разом закінчили школу, переїхали на навчання в інше місто та жили на орентованій квартирі. А потім, після того, як отримав диплом – одразу зробив їй пропозицію. На мій день народження дружина зробила чудовий подарунок – показала позитивний тест на вагітність. Так у нас народився Сашко – старший син. Згодом дізналися, що у нас скоро буде другий син та прийдумали імя – Сергійко.
В середині травня мені на роботу телефонують з пологового будинку. Біжу через довгий цех, серце готове вискочити з грудей. Тільки б з Іринкою було все в порядку.
– Коваль? Андрій Васильович?
– Так Так! Коваль слухає! – кричу в трубку.
– Вітаємо, у Вас дочка!
– Як? Дочка? … Тьху ти … адже повинен бути син!
Так в нашому житті з’явилася Оксанка.
Правду кажуть люди, батьки мріють про синів, а більше люблять доньок. Я не уявляв, як зможу жити без цих малюків. Але, прийшла біда, і я навчився всьому. У дружини виявилося рідкісне і важке захворювання серця. Були підняті всі зв’язки, відкриті двері кращих клінік, скликані консиліуми з кращих кардіологів і хірургів. Але, на жаль, наступне день народження сина ми зустріли без неї.
Вранці зателефонували з лікарні. Я почув лише одне слово: “Приїжджайте!” і світ звалився. Мені здавалося, що нічого не може бути страшніше. Але я помилявся. Через півроку захворіла донька. Вона впала в кому. Відвезли в лікарню, де був поставлений діагноз “Діабетична кома третього ступеня”. Пам’ятаю, як блідий лікар з потом на лобі, повільно підійшов до мене, взяв за руку:
– Готуйтеся. Це кінець!
– Ні, не може бути!
– Тільки в Києві її можливо врятувати. Але вона не транспортабельна. Якщо ми її відключимо від крапельниць, вона помре в машині, навіть в реанімобілі.
– Перевозьте! Під мою батьківську відповідальність. Благаю вас!
Ми ризикнули. Довезли! Там нас вже чекала бригада лікарів, і все було готово, щоб прийняти дитину. Потекли страшні дні і ночі очікування. Сім днів я сидів на порозі реанімації і чекав. Щогодини лікар виходив і говорив про стан дочки. Щогодини протягом семи діб моє серце зупинялося. Сто шістдесят вісім разів я готувався почути те, що дійсно стане найстрашнішим в моєму житті. І ось, нарешті, лікар вийшов і сказав: “Ми переводимо її. У відділення. У палату інтенсивної терапії”.
Я сів на східці ганку, опустив голову на коліна і заплакав. Хто сказав, що чоловіки не плачуть? Може той, хто не бачив люблячих батьків? Не забути мені, як вивезли каталку, а на ній під ковдрою лежала моя дочка. Таке бліде, майже прозоре личко, прикриті блакитні повіки, тоненька млява ручка. І крапельниця в підключичній вені трохи нижче шийки …
Ще тиждень в палаті інтенсивної терапії. Я вже не відходив від неї, поїв мінеральною водою, вигодовував рідкою кашею і спав по дві-три години на добу на … стільці. Ці два тижні принесли мені нові слова: діабет, інсулін, ускладнення, дитина-інвалід. Але тільки коли дівчинку перевели в звичайну палату, а я трохи отямився і відіспався, до мене почав доходити сенс цих слів.
Діабетик. Моя дочка – діабетик. Так! Інвалідність ми отримали. Ал вона жива! І діабет – хвороба, з якою можна жити повноцінним життям. Через чотири тижні ми повернулися додому. Оленка трималася молодцем. Кожен день чотири уколи. Два перед сніданком, два перед вечерею. Сорок хвилин кип’ятимо страшні багаторазові шприци. Розкладаємо на стерильному рушнику флакони інсуліну, спирт, ватки, відкриваємо стерилізатор. Набираю шприц з інсуліном короткої дії, потім – продовженого.
– Давай спинку.
– Тату, давай в руку.
В руку ми кололи вранці, а в стегно і сідниці вечером, зараз черга під лопатку. Та й це єдине місце, де ще немає потворних опуклостей ліподістрофії. І я намагаюся частіше попасти саме туди. Беру важкий металевий шприц зі скляним корпусом, всаджую по лопатку темну голку, протикаю ніжну шкірку. Чую, ні, відчуваю, як дочка до болю стискає губи і заплющує очі. У мене до болю стискає в грудях почуття провини, і почуття жалості переповнює душу. Але я не показую цього – не можна. У мене нормальна дитина, діабет – це не страшно.
Я зважую на вагах тарілку з гречкою, шматочок відвареної тріски, кладу порізані помідор і огірочок. Потім чай і половинка печива. Вечеря закінчена. Я дивлюся в очі голодної дитини. Як це страшно. Вона просить добавку, я відмовляю. Відвертаюся, щоб приховати сором і жалість. Цього їй не треба бачити, вона – нормальна дитина, діабет – це не страшно.
– На другу вечерю я дам тобі банан, а зараз ми йдемо гуляти.
Іноді я купував доньці морозиво. Як усі діти, вона обожнювала морозиво. Особливо ескімо на паличці. Може, вона любила б і якесь інше морозиво, але я вважав, саме ескімо – молочне, а не вершкове – можна їсти діабетикові. Як любила шоколад з цього нещасного ескімо. Але після такої коми, коли печінка дитини ледь не відмовила, шоколад нам був строго протипоказаний. І, купивши ескімо, я знімав з нього майже весь шоколад, залишаючи лише одну вузеньку смужку збоку. Я б хотів розповісти, якими очима дивилася на мене в цей момент дочка. Але не можу – не знаю. З’їдаючи шоколадні смужки, я не дивився їй в очі. Не міг.
Кожен ранок у нас починався однаково: в першу чергу – в туалет. На горщик. На превелику силу ми дістали старий поляриметр. Це прилад для вимірювання рівня цукру в сечі. Знаєте, яка мрія була у моєї восьми-дев’ятирічної і старшої дочки? А я вам скажу: хоч один ранок сходити в туалет в унітаз, як всі люди. Бідна моя, золота дівчинка. Потерпи, скоро щось придумають. Адже діабет – це не страшно! А поки будуть придумувати, ми з тобою спробуємо новий засіб. Відвар вівса. Я спеціально їздив у село, щоб купити мішок добірного вівса. Кажуть, він знижує цукор. Приготував відвар і спробував. Це – жах. Але доньці кажу – нормально, як ліки. Вона така – треба, значить – треба! Морщиться і п’є. Три рази в день перед їжею. Цілий рік.
Через рік я дізнався ще один засіб – відвар перетинок волоського горіха. Це такі перетинки між частинками горіха і шкаралупи. Купив кілька кілограм горіхів. Тиждень всією сім’єю вичищали. Зробили відвар. Пили три місяці, через тиждень займаючись чищенням горіхів.
Але тут з’явилася інша панацея – настоянка заманихи. Це вона пила із задоволенням – чайна ложка на півсклянки води з ранку. Дія як у кореня женьшеню. Був в нашому житті і жень-шень. Був і арфазітін. Були заняття у Джунь Давіташвілі. Були заняття в спортивно-оздоровчій секції по неділях: зарядка на вулиці, біг босоніж, купання в ставку і це в будь-яку погоду. Пам’ятаю, ополонку пробивали кілька здорових чоловіків, і моя маленька худенька дівчинка, що пливе серед товстого льоду.
Були і спортивні секції плавання і фігурного катання. І це при навчанні в мовній школі. Мене все відмовляли віддавати дитину-діабетика туди. Мовляв, навантаження, не буде часу ні на фізкультуру, ні на гуляння. Але ми ще до хвороби були записані в школу, та й син там навчався. Я подумав – нічого, у мене нормальна дитина, а діабет – це нестрашно. З другого класу дочка вже сама навчилася повертатися через парк зі школи, розігрівати собі обід і робити уроки.
Я підшукав собі нову роботу. А з нею в моє життя увійшла нова жінка, донька росла. Навчалася нормально. Були «трійки» і «четвірки». Писала вірші. Мріяла про велике кохання і про … дітей. Лікарі в один голос говорили мені – після такої коми, після таких порушень роботи печінки і підшлункової, вагітність може стати смертоносною. Але як! Як я міг сказати це дочці? Цій маленькій копії своєї мами, для якої діти були сенсом життя? І я говорив: «Все буде, ти вір! Ти у мене нормальна людина! Тільки давай, для початку, закінчимо школу, отримаємо хоч якусь освіту, тоді і про дітей подумаємо. А діабет – це не страшно!»
А потім був перехідний вік. Самоконтроль без контролю, забуті шприц-ручки, їжа в будь-якому вигляді і кількості. Глюкометр – новенький і гарний – валявся в кутку, покритий пилом. Потім були й нічні дискотеки, і випивка і куріння. Наші сварки і примирення, мій крик та її сльози. Багато чого було. А потім прощання зі школою і якось все встало на свої місця. Про інститут я вже не думав – важко, навантаження, та й знову ж – лікарі не радили. Але якось не уявляв я дочку без професії. Та й в родині у нас всі здобували вищу освіту. Лікарі та «доброзичливці» їй самій радили йти в училище.
Донька якось мені сказала: «Тату, яке училище? Я нормальна! Діабет не перешкода, розумієш?» Вона вибрала педагогічний ВНЗ. Сама пішла на підготовку та здала вступні іспити. Сама відучилася покладені п’ять років – я і не знав, що і як у неї в інституті. Тільки кожен раз сесії здавала достроково, щоб канікули побільше були. Диплом, звичайно, бачив – синій, без «трійок». Працювала в школі, в молодших класах. Любила дітей, роботу. І її любили.
Час йшов. Уже й другу освіту отримано. І, нарешті, в її житті з’явився такий чоловік, з яким вона захотіла створити сім’ю. Через рік після весілля вона мені так тихенько шепнула «Тату, я вагітна!».
Виявляється, цілий рік вона готувалася до цього. Мені було страшно: в вухах досі стояли слова лікарів – смертоносно. Але щастя в очах дочки, так схожої на свою маму, змусили повірити. В черговий раз повірити: «Моя дочка – нормальна жінка! Діабет, якщо під контролем – не страшно!»
Народилася здорова дівчинка, назвали Улянкою. А через три роки у них народився Богданчик. Мені було дуже страшно: другий кесарів, двадцять років діабету, маленька дитина на руках. Але все пройшло добре. І я заспокоївся. Поки мене не ошелешив черговий сюрприз – донька чекала на третю дитину. І тут же спокій і умиротворення зійшли нанівець. Слова двадцятип’ятирічної давності молотком застукали в скронях: «смертоносно, смертоносно, смертоносно».
– Дідусь, ти що, не радий – у мене тепер буде сестричка?
Моїй першій внучці вже сім років.
– Я дуже радий. І я трохи хвилююся.
– Ой, діду … Ну діабет – це не страшно!
У дівчинки моєї, моєї маленької тендітної хворої дівчинки – троє дітей. Вона вірила, і її мрія збулася.
Нещодавно, на моєму ювілеї, вона сказала мені тост: «Спасибі, тату, тобі за те, що ти зробив з мене нормальну людину. Дякую за моє життя і моїх дітей». І тоді я зрозумів, що все в моєму житті було правильно. І, якщо мені запропонували щось змінити в ньому, я б все залишив, як є. Адже діабет – це не страшно!
Декілька днів тому у мене було день народження, ювілей – 50 років. І тут Оксанка встала, щоб сказати тост:
– Татку мій любий, я надзвоничайно щаслива, що ти у мене є. Дякую тобі за те, що завжди вірив у мене та не здавався. Якби не твоя допомаога – то напевно мене б тут не було. Здається, що часмо я могла зневажливо ставитися та навіть нахабно з тобою розмовляти. Але знай – у тебе все одно дуже сильно люблю та поважаю. Ти – найкращий тато у всьому світі!
Я тоді довго плакав. Ось моє щастя – здорова донечка, велик родина та галасливі онуки, які ледь не щодня приходять у гості. Якби мені хтось запропонував повернутися назад та все змінити. то я б точно не погодився! З такою хворобою можна бьоротися головне – вірити, любити та підтрмувати у будь-якій ситуації.
У вашій родині траплялися схожі випадки? Що вам допомагало боротися з такою проблемою та не опускати руки?
