Я поверталася з роботи дуже втомленою. Все, про що могла мріяти – це про м’яке ліжко, теплу ковдру і міцний сон. Але я знала, що вдома на мене чекає злий чоловік, якому точно байдуже до того, як я себе почуваю.
– Запізнилася на 40 хвилин? Я, по-твоєму, маю тут з голоду помирати? – суворо спитав мене чоловік, як тільки я увійшла до квартири.
– Я тобі казала вчора, що точно затримаюся на роботі, – відповіла я, винувато опускаючи очі вниз.
– Ти хочеш дурня з мене зробити? Я такого не пам’ятаю, тож цілком очевидно, що ти знову все наплутала і забула мене попередити.
– Так, мабуть, саме так все і було. Пробач.
– Не витрачай часу на дурні балачки. Краще приготуй чоловікові вечерю.
Я заглянула в холодильник і побачила, що там зовсім не залишилося ніяких продуктів. Хотіла вже попросити Петра, аби він вийшов за продуктами, але в останній момент пригадала, що цього краще не робити. Можна потім потрапити під його гарячу руку.
Я натягла свої чобітки на втомлені ноги і пошкандибала до супермаркету. Дорога пролягала через парк. Я вже тисячу років тут не гуляла. Звісно, мені не раз доводилося пробігати вузенькими стежками, аби якнайшвидше повернутися додому з важкими пакетами, повними продуктів, але давно вже забула про те, як неквапливо прогулюватися, наповнюючи легені свіжим повітрям.
Переді мною йшла старша пані, а біля неї крутився маленький білий пудель. Його спроби вхопити себе за свого ж хвоста мене дуже насмішили. На моєму обличчі на мить засяяла посмішка, але я подумки себе за неї одразу ж насварила. Петро не схвалив би таку легковажність у ставленні до чужих людей.
– Ти в інше місто за ковбасою їздила? – кричав мені Петро, лежачи на дивані.
– Ні, черги великі і пакети дуже важкі, якщо чесно.
Доплентавшись до кухні, я швидко приготувала вечерю. Вже за кілька хвилин тарілка чоловіка спорожніла, і він спокійно повернувся до перегляду улюбленого телесеріалу.
Я вимила увесь посуд, навела лад у кухні, лише тоді вмила обличчя і лягла спати. Варто було мені лише доторкнутися щокою до подушки, як я одразу ж засинала.
Я прокинулася від того, що мене жахливо боліло горло і голова. Поглянула на себе в дзеркало і помітила, що моє обличчя дуже сильно набрякло. Мабуть, таки продуло мене на роботі. Завжди знала, що кондиціонери – це замасковане зло.
– Сніданок вже готовий? – спитав мене чоловік.
– Ти знаєш, я, здається, захворіла, – тихо відповіла я, розраховуючи на мінімальне співчуття від чоловіка.
– Ти вважаєш, що це коректна відповідь на запитання, яке я поставив?
За кілька хвилин сирники лежали на тарілці, і Петро жадібно заковтував шматок за шматком. У мене був час, щоб сховатися у ванній і виплакати усю свою образу, якою мені й поділитися не було з ким.
Добре, хоч на роботі мене поважали і цінували. Тому коли моя керівниця побачила, в якому стані я з’явилася на роботі, одразу ж відправила мене назад додому.
Я раділа цьому. Нарешті з’явилася можливість хоча б трохи відпочити. Але не так сталося, як гадалося.
Петро повернувся додому одразу після обідньої перерви. Виявляється, у них на роботі сьогодні скорочений день.
– Ти що тут забула о такій годині? Тепер і на роботу вирішила наплювати?
– Ні, я хвора. От мене й відпустили. Я ледь на ногах стою. Зроби мені, будь ласка, чашку чаю з лимоном.
Я лягла, вкрилася ковдрою, але трусити від холоду мене так і не перестало. Я сподівалася, що гарячий напій зможе мене трохи зігріти. Минуло вже 15 хвилин, а чоловік, схоже, навіть не збирався нести мені у ліжко чай. Я піднялася, вийшла з кімнати і побачила, що Петро спокійно сидить і дивиться телевізор.
– Ти виконав моє прохання? – спитала я.
– А у тебе що, рук немає? Я тобі не нянька, сама собі чай зробити можеш.
Я заплакала. Заварила сама собі чаю і думала, чим заслужила до себе таке ставлення найріднішої для мене людини.
Не хотілося мені, щоб Петро бачив мої сльози, тож я миттю сховалася за дверима кімнати, лягла на ліжко і намагалася якомога швидше заснути, аби хоча б на декілька годин забути про біль, якого щодня мені завдавав Петро.
Мій сон перервала чиясь розмова, яка долинала з коридору. Мені почувся жіночий голос. Я піднялася з ліжка, обережно підійшла до дверей, заглянула крізь шпаринку і побачила вродливу красуню, яка міцно обіймала мого чоловіка:
– Чому сьогодні не вийде, коханий?
– Вона захворіла, тож ми не можемо сьогодні разом провести час, – ніжно відповідав Петро, – але скоро ми разом поїдемо в Карпати. З ночівлею!
– Ура! Яка ж я рада, – пищала від захоплення молода коханка.
Я впала на ліжко, заплющила очі і сподівалася на те, що мені це просто примарилося. Коли у тебе висока температура – всяке наснитися може. Але розмова між двома закоханими тривала і далі. Я не хотіла більше їх чути, тож закрила вуха руками.
В голові звучала фраза, яку Петро мені постійно повторював: “Це ти в усьому винна!”
Після години таких тортур я сказала самій собі: “Досить!” Я ні в чім перед своїм чоловіком не провинилася. Я була чудовою дружиною: дбайливою, терплячою і вірною. Але більше бути зручною для людини, яка цього навіть не оцінила, я не збиралася.
Вранці прокинулася і вже знала – пора змінювати себе і своє життя.
– Мені час на роботу, тож вставай і мерщій готуй мені сніданок.
– Ні, я збираюся іще поспати трохи. Закрий за собою двері, коли виходитимеш з квартири, – рішуче сказала я.
– Ти зараз жартуєш? – спитав шокований Петро.
– Ні. До речі, у тебе 2 руки, тож я думаю, що ти сам чудово впораєшся зі сніданком.
Як тільки чоловік грюкнув з усієї злості дверима, так і не поснідавши, я взялася до справи. Змінила замки в квартирі, зібрала усі його речі, навіть ті, які він купував для спільного використання, і виставила під поріг. Дякувати Богу, що квартира, в якій ми жили, належала мені. В нього теж є своє помешкання, але він його здавав в оренду. Куди він витрачав ті гроші, я так і не дізналася.
Ввечері почула, що Петро відчайдушно длубає ключем замок, намагаючись потрапити в квартиру.
Я відчинила двері, виставила усі його валізи і сказала, що подаю на розлучення.
– Ти збожеволіла? Чи це так на тебе висока температура впливає?
– Я знаю про твою зраду, скандалів влаштовувати не буду. Просто забирайся.
– Ти про це пошкодуєш! Приповзеш до мене на колінах, але я тебе не прийму.
– Не дочекаєшся, – спокійно сказала я і закрила перед носом негідника двері.
Під час процесу нашого розлучення Петро намагався зі мною примиритися, але не наважувався навіть відверто поговорити, бо тепер перед ним стояла сильна, незалежна і впевнена у собі жінка, яка більше ніколи не буде дозволяти витирати об себе ноги.
Ніколи не думала, що розірвання шлюбу, за який я так трималася, принесе в моє життя стільки щастя і свободи. Я милувалася зеленими деревами в парку, нарешті маючи змогу не бігти, а просто гуляти. Побачивши знайоме обличчя, підбігла до пані і спитала:
– Добрий вечір! А звідки у вас така чудова собачка?
– О, я вам зараз усе розповім. Присядемо?
Чи могли б ви довго терпіти таку зневагу?
Чи наважилися б змінити своє життя?
