Валентина ледь стримувала сльози. Але попри відчай в очах жінки можна було прочитати ще й безмежне обурення та лють.
«Ця поїздка до санаторію була першою відпусткою у моєму житті. І, як виявилося, стала останньою. Я навіть не уявляла, що моя доросла донька може так вчинити з матір’ю. Зовсім по-свинськи. Хоча ні, тут навіть свиней ображати не хочеться.»
Наша героїня була жіночкою із села. Багато працювала упродовж життя, дбала про сім’ю і все вкладала в дитину. Тож про відпочинок мова ніколи й не йшла. Тут і гроші потрібно було знайти, і час. Ні того, ні іншого у Валентини не було. Тому вона була приємно здивована, коли її доросла донька нещодавно вирішила зробити матері сюрприз, подарувавши путівку у санаторій.
«У селі я живу сама. За молодості встигла все, про що мріяла, тож зараз маю який-не-який спокій. Щоб сумно не було, тримаю господарку. Маю невеличкий город, щоб усе своє та домашнє було. Про поїздки кудись я ніколи й не думала. Але Аня наполягала. Казала, що має білет у санаторій і це хороша можливість для мене відволіктися від рутини. Діватися мені було нікуди – путівка оплачена. Я зібрала валізи і поїхала. Перед тим попросила доньку наглядати за домом і всім, що було довкола. Заспокоїла мене і сусідка, бо теж пообіцяла подивлятися у мій двір.»
Так і повинна була розпочатися відпустка Валентини.
«Знаєте, мене запитують, чому не залишу все те хазяйство і не переїду в місто. А я відповідаю, що не можу. Тут мій дім. Тут і стіни лікують. Маю чимало спогадів про чоловіка, якого не стало 5 років тому. Він був прекрасною людиною. Ми все життя з ним у цьому селі прожили. Як я буду на новому місці? Як я буду без свого дворика, без цих краєвидів? Тут усе таке своє, таке рідне.У селі й роботи багато, немає коли сумувати. Зранку худобу погодувати, на город сходити, у саду врожай зібрати. Іноді, коли добра багато залишається, то ходжу на ринок його продавати. Сир, сметана, молоко – люди беруть, не жаліються. Доки я ще жива, то робитиму все, що зможу, а далі буде видно. Поки маю ще ціль. Знаю, що Аня з чоловіком відкладають кошти на власний будинок. Зараз живуть з дитиною на квартирі. От і я їм потроху відкладаю. Але поки нікому про це нічого не кажу. У нас зазвичай усе спокійно. Нічого нового. Тільки цьогоріч донька вирішила мене потішити. Приїжджає і показує мені путівку. Я їхати не збиралася. Хотіла віддати той білет. Але Ані вдалося мене переконати. Так що я поїхала.»
«У санаторії я й справді трохи розслабилася. З часом від душі відлягло. Від думок про дім відволікали нові знайомства. Я навіть друга собі знайшла, з яким могла годинами просиджувати з чаєм та цікавими розмовами. Вдалося побувати на масажі та в басейні. Краса. Так минав день за днем і спогади про моє село якось самі прокрадалися в голову. Я вже не могла не думати, як там хазяйство, чи з усім донька собі дала раду. Хотілося додому. Почувалася малим дитям, якого взяла нетерплячка. І ось нарешті я повернулася. Побачила двір і в мене ледь серце не зупинилося. Я не розуміла, як донька могла так зі мною вчинити.»
«Аня з чоловіком вирішили, що в мене життя було надто складним, а я просто боялася на нього жалітися. От і взялися помагати. Спрощувати побут. Провели воду в дім. Продали все господарство: і кролів, і курей, і корову. Мені аж плакати тоді захотілося. Як же так? Це все було сенсом мого життя. Тим, заради чого я прокидала зранку. Усі ті клопоти відволікали від старечих думок, давали знову відчути себе молодою, сильною і потрібною. Донька пояснила все тим, що я вже давно мала від того втомитися. Вік не той. Треба себе берегти. Дбати про власне здоров’я. Але вона так і не зрозуміла, що того всього я потребувала якраз задля тих відчуттів. А тепер хоч сиди і плач. Аня не мала права так чинити. Ми з нею сильно посваритися. Не знаю, коли помиримося і чи помиримося взагалі. Час покаже.»
Частково ми можемо зрозуміти пані Валентину. Усе те, чого з такою легкістю позбулася її донька, старенька збирала упродовж останніх років свого життя. Це робило її потрібною. Давало відчуття залученості до життя. Бо знаємо, що людина й фізично є здоровішою, доки продовжує рухатися і працювати.У селі занять не багато, тому Валентина й обрала найбільш поширені та прийнятні для тієї місцевості види діяльності.
З іншого ж боку звинувачувати доньку у тому, що вона всіма силами хотіла спростити клопітке життя неньки, не можна. Анна діяла винятково на користь матері. З міста вона переїжджати не хотіла, аби постійно допомагати Валентині. У неї там власна сім’я. Та й матусі шкода було. Не той уже вік, щоб бігати за тим усім.Тож дівчина пішла найлегшим шляхом. Але вона забула, що у селі життя має своє трактування, невід’ємно пов’язане з працею.
Як надалі складеться доля цих двох не знаємо. Чи зможе Валентина змиритися з утратами й пробачити доньці необдуманий вчинок – питання скоріш риторичне. Втім, краще будемо вірити у хеппі-енд.
Чи не вважаєте ви рішення матері надто емоційним?
Чи зможуть рідні знайти спільну мову після такої пригоди?
Що на місці Валентини вчинили б Ви?
