Катерина Білокур є представницею так званого “наївного мистецтва” — групи художників, які не здобули професійної освіти, але стали частиною художнього процесу. Це додало їхнім роботам самобутності та свободи від усталених правил.
Художниця народилася у бідній родині в селі Богданівці на Київщині. Самостійно навчилася читати й малювати. До школи її не віддали, бо ні одягу, ні взуття не було.
Згодом відсутність початкової освіти не дозволила Катерині вступити до професійних навчальних закладів. Але це не завадило її таланту.
Пензлі з котячої шерсті
Перші картини на стіні хати малювала вугіллям. Потім почала робити пензлі з шерсті. Для цього вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини.
За фарби їй слугували настої буряка, бузини, калини, а палітрою був шматок скла або рукав куфайки. Малювала на шматку полотна, потім прала і починала нову картину.
Катерина Білокур використовувала пензлики з котячої шерсті навіть тоді, коли вже стала народною художницею України й могла використовувати професійні пензлі.
Український пейзажист Анатолій Криволап якось зізнався, що студентом поцупив з експозиції Катерини Білокур у музеї такий її пензлик.
“Звичайно ж, я розумів, що ніколи не буду таким, як Катерина Білокур, але сам дух чар її творчої таємниці завжди мене гіпнозував. І, можливо, цей талісман допоміг, став благословенням”, – розповів художник.
Заледве не втопилася з відчаю
Катерина Білокур також малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів — Микитою Тонконогом. А згодом сама грала у його виставах.
Ставили “Наталку Полтавку” Івана Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Григорія Квітки-Основ’яненка, “Наймичку” і “Безталанну” Івана Карпенка-Карого. 25-річна Катерина переважно грала молодиць.
Батьки соромилися заняттям доньки, рвали і палили її малюнки. Батько її кляв, мати сварила.
Одного разу, у листопаді 1934 року, доведена до відчаю, Катерина побігла топитися до річки.
Її вчасно побачила матір і трагедії вдалося уникнути. Але художниця застудила ноги і до кінця життя ходила з ціпком. Вже не могла, як раніше піти за кільканадцять кілометрів до Яготина чи Пирятина за потрібною для картини квіткою.
Свою драматичну долю Катерина Білокур символічно зобразила на картині “Берізка”: молоде красиве деревце у квітах, але з обламаним гіллям.
Похвала Пікассо
Катерина Білокур стала відомою завдяки щасливому випадку. Одного разу в гостях вона почула по радіо пісню “Чи я в лузі не калина була?”, яку виконувала відома оперна співачка Оксана Петрусенко.
Дівчину так вразив її спів, що вона вирішила написати артистці. А в конверт до листа вклала ще й шматок полотна з намальованою калиною.
Адреси Катерина не знала, то підписала “Київ, Академічний театр, Оксані Петрусенко”. Усе ж лист дійшов, а малюнок вразив співачку.
Після цього до Катерини Білокур прийшов успіх. Її роботи виставляють в області, далі – у Києві, Москві та навіть у Франції.
У 1954 році на Міжнародній виставці в Парижі її картини “Цар-Колос”, “Берізка” і “Колгоспне поле” побачив Пабло Пікассо.
“Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ”, – сказав він.
Джерело: https://www.bbc.com/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
