Ми з чоловіком любимо природу і часто, коли є така можливість, вибираємося подихати свіжим повітрям. Цими вихідними ми поїхали з чоловіком і дочкою з міста в село, хотіли добре відпочити – позбирати гриби, а можливо навіть сходити на риболовлю і спіймати трофейну рибку. Дочка дуже просила звозити її на природу, та й ми самі були не проти такого маленького сімейного відпочинку. Ті місця, куди ми збиралися поїхати, я знала з раннього дитинства. Раніше у батьків там був будиночок, який дістався ще від моїх бабусі і дідуся. Просторий, гарний, з неповторним запахом дерева в селі. Однак село почало вимирати і будинок батьки продали, але там залишилися жити люди похилого віку і коли приїжджаєш туди, завжди можна вселитися до когось з них на пару днів. Ми домовилися заздалегідь про місце, де зупинимося, взяли всі необхідні речі і поїхали.
Дорога була не близька. Дві години, при малій завантаженості дороги, було найкращим варіантом з усіх. Погода була чудова. Чоловік був за кермом. Ми з донькою спостерігали за тим, що відбувається за вікном. Села змінювалися лісами, потім знову йшли невеликі поселення.
Ми виїхали на путівець. Довелося їхати повільно, недавно пройшли дощі і розмили її. Дочка заснула. Та й я вже почала клювати носом, як раптом чоловік різко загальмував. Я відкрила очі і побачила, як він відстебнув ремінь і вийшов з машини. І тоді я подивилася на дорогу. На узбіччі лежала тварина вся в болоті. Така забруднена, що навіть було незрозуміло, якого вона кольору. Я теж відстебнула ремінь і вийшла. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що це лисиця. Схоже її недавно збили. Мокрий путівець. Якщо машину не шкода, то можна і розігнатися. Але як можна було залишити її тут вмирати. Іноді я не розумію вчинки людей.
Бідна тварина, її очі повільно відкривалися і закривалися, груди здіймалися вгору і вниз, але вона дихала. Однак стан був дуже плачевний. Ми з чоловіком просто не знали, що робити і стояли в ступорі, коли двері машини відкрилася і звідти вистрибнула наша заспана донька, пробігла повз нас, сіла біля лисиці і почала її гладити по голові.
«Мила, ми навряд чи щось тут можемо зробити» – сказав їй батько, коли дочка подивилася на нього. Перший раз в житті ми побачили у неї такий серйозний дорослий погляд. Вона сказала, що не дозволить її тут залишити і вона точно не жартувала.
До найближчого міста досить далеко. Ми вирішили везти її до себе в село, може там хтось допоможе. Я дістала з машини покривало, чоловік акуратно поклав тварину на нього, загорнув, доніс до машини і поклав на заднє сидіння. Дочка теж залізла туди, поклала голову лисиці до себе на коліна і ми рушили. Якщо їй вдасться допомогти, то не можна втрачати дорогоцінний час. Ми поїхали по ґрунтовці якомога швидше, наскільки дозволяла дорога. Дочка вмовляла лисицю потерпіти, скоро їй допоможуть добрі люди, а лисиця лежала, відчужено дивилася в одну точку і було видно, що їй зовсім погано. Один раз її навіть знудило на підлогу машини.
Коли ми нарешті доїхали до села, ми заїхали в перший будинок, в якому побачили, що є люди. Там горіло світло і топилася піч. Чоловік вибіг з машини і постукав у хвіртку. Через якийсь час ми почули звук дверей і з будинку вийшов дідок. Він швидко зрозумів, в чому справа. Постояв, подумав, почухав голову і сказав нам відправитися до бабки-травниці, вона єдина хто хоч якось могла б допомогти в цій ситуації, жила вона на околиці села.
Коли ми під’їхали до її хатинки, вона сиділа на лавці і розбирала якісь пакунки з травами.
– «Бабусю, допоможіть нам, нас відправили до вас, сказали, що тільки ви можете допомогти» і показуємо їй цю бідну тварину. Бабуся глянула на неї і сказала:
– «Несіть її до мене», зібрала свої згортки і пішла проводжати нас в будинок. У сінях пахло лікарськими травами і всюди висіли віники з іван-чаєм, календулою і іншими невідомими мені ліками. Вона звільнила маленький столик біля вікна і рукою показала на нього:
– «Кладіть».
Чоловік поклав згорток на стіл і бабуся почала його розглядати. У лисиці була зламана лапа, швидше за все, не все гаразд з грудною кліткою і найімовірніше струс, адже її ще знудило.
– «Це добре, що ви її до мене привезли, встигли вчасно, а тепер ідіть. Привезіть мені чистої води з джерела неподалік, залиште її в сінях, а самі приїжджайте до мене через пару днів». Ми, звичайно, здивувалися, що бабуся так впевнена у своїх словах, але вирішили її послухати, адже виходу у нас все одно не було. Ми взяли ємності для води, вони стояли біля входу в будинок, у мене взагалі склалося таке враження, що бабуся нас чекала, вона ніби знала, що ми приїдемо – сиділа на лавці, не здивувалася появі і навіть ємності для води залишила біля входу, ну а може це я вже придумую і занадто недовірлива. Може до неї так часто заходять, ось вона людей за водою і посилає в якості подяки.
Ми поїхали на джерело, знайшли його не відразу, воно було закрите кущами. Місця тут, звичайно, красиві – великі зелені дерева, галасливе джерело і пісня мого улюбленого солов’я. А ми ж навіть не знали, що воно тут таке є, та й не дізналися б, якби не ця бідна тварина. Ми не думали про те, що ми будемо робити, якщо вона одужає, але дуже сподівалися на це. Ми відвезли воду, залишили там, де сказала бабуся і поїхали заселятися в будинок. Відпочити не виходило, ми сиділи на веранді і переживали, як там той лис, чи все з ним добре. На риболовлю чи по гриби йти зовсім не хотілося.
Минуло два дні. Вранці годині о п’ятій нас розбудила донька. Ми пояснили їй, що ще дуже рано їхати. Вона надула щоки і пішла сидіти на вулиці. Через пару годин, поснідавши, ми відправилися до бабусі-знахарки. Приїхали до її дому, постукали, але вона не вийшла. Ми трошки почекали, постукали ще й вирішили зайти самі. Бабуся сиділа у себе і пила чай. На печі в дерев’яній коробці лежала наша лисиця.
– «Ви як раз вчасно, проходьте, будемо пити чай, треба вам дещо розповісти». Ми слухняно сіли за стіл, а дочка пішла до коробки біля печі. Чиста лисиця лежала у дерев’яній коробці. У неї були перебинтовані лапи і живіт. В цілому вона виглядала набагато краще, але було видно, що вона ще дуже слабка.
Побачивши дівчинку, вона злегка помахала хвостом, прямо як собака. Вона підійшла до неї, привіталася і сіла поруч, акуратно гладячи по голові.
– «Лисиця ваша, звичайно, видужає» – почала розмову бабуся. «Але не зможе вона більше жити в дикій природі, рани серйозні, лікувати довго, та й не вийде з неї більше хорошого мисливця, доведеться вам вирішувати, що з нею робити. І, до речі, не випадково вона попалася вам на шляху, бачу у дівчинки »- вона кивнула в бік нашої дочки» «і у лисиці цієї доля загальна, якось пов’язані вони, не можна цей зв’язок руйнувати, інакше біда трапиться». Ми з чоловіком переглянулися. У чоловіка був здивований погляд, а я вже нічому дивуватися не могла. Бабуся одразу мені здалася не те що дивною, а було таке відчуття, що вона знає деякі речі наперед. «Гаразд, беріть її і їдьте, у мене багато справ» – сказала бабуся, зображуючи діловий вигляд.
Я взяла пакетик і натомість простягнула гроші, трохи, але в якості подяки мені здавалося це потрібно зробити. Бабуся відмахнулася від грошей, сказала, що вони їй не потрібні:
– «Ви краще мені води з джерела привезіть, а коли будете знову в наших краях, заїжджайте, розкажіть як лисиця поживає, чи все з нею добре». На тому ми з нею розлучилися.
Лис виявився самцем досить дорослим. Ми поїхали додому. Дорогу він переніс добре. І почали ми за ним вдома доглядати. Дочка ходила в дитячий садок. Відразу після нього вона бігла додому до свого нового друга. Вона назвала його «Лучик». Він навчився ходити на повідку, але іноді все ж показував агресію і тому одну дочку з ним ми намагалися не залишати.
Пройшов деякий час. Ми знову вирішили з’їздити в те село і знову машина, дорога і небо. Тільки тепер з нами в дорозі був Лучик. Ми доїхали без пригод. Зайшли до знахарки і похвалилися лисом. Бабусю він впізнав і побіг до неї підлещуватися. Потім ми поїхали заселятися в будинок. Ми з чоловіком були зайняті своїми справами, коли я краєм ока помітила, як дочка з лисом грали на вулиці. Потім він наїжачився, стрибнув і повалив дочку на землю. Я вибігла до них, кричачи на лиса, щоб той відпустив її. Однак, коли я підбігла ближче, то побачила, що з донькою все в порядку. Вона сиділа і дивилася здивовано в сторону лиса, а той тримав в зубах змію. Виходить, що він врятував її. Тоді весь пазл в голові у мене і склався. Я згадала слова знахарки про те, що їхні долі пов’язані. Ми врятували його, а він нашу дочку.
Лис прожив з нами ще кілька років, а потім пішов на веселку. Мабуть, його життєва місія була виконана.
Вам доводилося колись рятувати тварин у схожих ситуаціях?
