— Як назвали? Ще раз скажіть, бо я не розчула.
Я стояла біля церкви з пакетом подарунка в руках, а навколо вже гуділо пів села. Хтось тримав дитячу ковдру, хтось тягнув коробки з тортом, хтось носив пляшки шампанського в машину. І тут кума Марія усміхається й каже:
— Табіта.
Я аж перепитала:
— Хто?
— Донечка наша. Табіта Олегівна, — гордо сказав батько дитини.
Я глянула на чоловіка. Він теж мовчав, тільки ключі в руках крутив. Ми їхали просто до церкви, без бенкету. Я ще дорогою казала: швидко привітаємо і назад.
Але після того імені вже не до швидко було.
Біля входу стояли родичі й теж перешіптувались.
— Як-як? — питала якась тітка.
— Табіта, — вже зліше повторювала Марія.
— Господи, та що за мода така пішла, — буркнула старша жінка і поправила хустку.
У церкві священник назвав дитину інакше.
— По-церковному буде Тетяна, — сказав він.
Я це добре почула. Бо всі на секунду стихли. Навіть дитина перестала плакати.
Після служби батько дитини знов почав хвалитися:
— Я такий бенкет замовив, що не гірше весілля. Ходімо, там і тартар, і омари, і креветки. Ви ще такого точно не куштували!
Ми вже хотіли тихо “втекти”, мовляв, справи і не розраховували на гостину, але нас зупинила його мама.
— Ви чули, як назвали? — шепнула мені просто в вухо. — Я їм казала: не робіть дурниць. Дитині жити з тим ім’ям, не вам.
Марія це почула:
— Мамо, досить. Це наша дитина.
— Ваша, — відрізала свекруха. — Але потім за цю кличку дитину будуть дражнити і принижувати!
За столом стало ще веселіше:
— Я б ще зрозуміла Аделіна, — сказала одна родичка.
— Та хоч Евеліна, — підхопила інша. — Але Табіта? Ну вибачте.
Марія вже червоніла. Чоловік її стукав виделкою по тарілці й робив вигляд, що все нормально.
Я сиділа й дивилась, як біля дитячої сумки стирчить пачка підгузків, на стільці висить маленька рожева куртка, а поруч дорослі сперечаються не про дитину, а про її ім’я.
Мій чоловік тихо каже:
— Не лізь.
Але й лізти не треба було. Там і без мене все кипіло.
Свекруха дістала з сумки якийсь папірець.
— Ось, я записала нормальні імена. Тетяна, Софія, Галина, Оксана. Людські імена, а не клички для пса чи кота!
Марія аж відсунула тарілку:
— Заберіть той список. Я вас не просила.
— А я тебе просила дитину не калічити? — різко відповіла та.
За сусіднім столом хтось уже відкрито сміявся. Хтось дістав телефон і почав гуглити.
— Дивіться, тут пише, що це біблійне ім’я, — сказав молодший брат.
— То й що? — огризнулась свекруха. — У нас село, а не Єрусалим.
Оце і був той момент, коли все пішло зовсім не туди. Батько дитини встав, грюкнув склянкою об стіл так, що компот розлився на скатертину.
— Досить! Хто ще хоче вчити нас, як жити, може йти додому.
Стало тихо. Тільки ложка в когось впала на підлогу.
Ми з чоловіком переглянулись. Я вже й сама хотіла встати. Але тут підійшла хрещена з дитиною на руках і каже:
— Та робіть що хочете, тільки швидше вирішіть. Бо документи оформляти треба. У пологовому одне, у церкві друге, а в голові у вас третє.
І от тоді всі замовкли по-справжньому.
Бо це вже не просто балачки за столом. Це документи, свідоцтво, лікарня, садок, школа. І дитина не лялька, щоб сьогодні так, а завтра інакше.
Марія сіла, взяла телефон і почала щось нервово гортати. Її чоловік нахилився до неї:
— То що пишемо остаточно?
Свекруха знову полізла зі своїм:
— Пишіть Тетяна і не мучте дитину.
Марія різко встала.
— Все. Досить. Або ви зараз закриваєте цю тему, або ми їдемо.
Вона взяла дитячу сумку, зняла зі стільця куртку, сунула чоловікові ключі від машини і сказала:
— Пішли.
Ми теж підвелись. Я віддала пакет з подарунком, швидко попрощалась і вийшла надвір.
Уже в машині чоловік завів мотор і каже:
— Оце з’їздили на хрестини.
А я тільки відповіла:
— Дитину ще не виростили, а мороки вже на пів села.
Але дійсно – це радше кличка для пса, а не для дитини. То ж потім її дражнитимуть в садку та школі. Невже не можна обирати нормальні українські імена, скажіть?
