Минулої ночі я насолодився усіма принадами старих панельних будинків. Ми з дівчиною не могли заснути через шум у квартирі сусіда. Через тонкі стіни було чути крики та гучну музику. Хоча раніше нам ніколи не заважали.
Дівчина просила, щоб я пішов і поговорив з ними, але я відмовився. Думаю, раз в рік у людей якесь свято: нехай святкують. Ця ніч була безсонною. Зранку я встав, щоб заварити собі каву на кухні. Дорогою думав, що нарешті все закінчилося. Та раптом пролунав жіночий крик і знову ввімкнулася музика. Не розумію, звідки в них стільки енергії.
Моя дівчина знову сказала, що потрібно щось з цим робити. Самому до них йти лячно, бо тих сусідів я ніколи не бачив. Дзвонити в поліцію пізно, бо зранку звукових обмежень немає. Вирішив поговорити з головним у нашому домі. Він сказав, що ту квартиру здають в оренду. Колишні жильці з’їхали, а поселилися нові.
Мені нічого не залишалося робити, окрім як піти до них в гості. Я довго стояв під дверима. Взагалі дивно, що через голосну музику вони мене все ж почули. На порозі я побачив хлопця з бутилкою вина.
– Чого вам?
– Не хотів вас турбувати, але чи не могли б ви…
– Йди геть звідси!
Двері зачинилися перед моїм носом. І як говорити з такими людьми? Дівчина вже не витримувала. Мене теж боліла голова. Тоді я звернувся за порадою до сусіда Андрія. То був старший чоловік років 60-ти. Він знав усіх в нашому домі і зі всіма був приязним. Я також з ним регулярно спілкувався.
– Добрий ранок, дядьку Андрій! Мені потрібна ваша порада, – звернувся я і розповів йому про все, що сталося.
– Зрозуміло, тоді ходімо, – відказав чоловік.
– Куди?
– До них.
– А що це змінить? Вони або не відчинять, або нахамлять.
– Час покаже.
Ми підійшли до дверей. Постукали. Виходить вже знайомий для мене хлопець.
– Що знов?
– Виключи музику! – владно каже дядько Андрій.
– Діду, йди геть звідси.
Очевидно ці слова розлютили мого сусіда і він вдарив п’яного хлопця. Бутилка з його рук вислизнула і розлетілася на шматочки. Я був шокований. Думав, що зараз нам дадуть на горіхи. І тут сусід Андрій каже:
– Ти тут мене зачекай, а я зараз повернуся.
Пенсіонер зайшов всередину. А я з коридору спостерігав за всім дійством. Дядько Андрій положив одного, скрутив другого і дав ногою третьому. Кілька секунд і всі були на землі. Раптом вибігає з іншої кімнати блондинка з криками:
– Рятуйте! Вбивають!
– Ти чого кричиш? Краще музику виключи, – спокійно сказав пенсіонер.
Тож через кілька хвилин ми вийшли з квартири, де тепер панувала тиша. Спускаючись сходами, я мовчав. У мене не було слів. Я не міг повірити, що переді мною буквально ожила сцена з якогось бойовика.
– Вибачай, – сказав усміхнений дідусь. – Дехто по-іншому не розуміє. Тепер можеш відпочивати, а я йду з собакою погуляю.
На цьому ми розійшлися. Вдома я вирішив подзвонити до головного в будинку.
– А хто взагалі такий наш дядько Андрій? – поцікавився я.
– Зараз він на пенсії. Раніше був військовим. Знаю, що багато їздив у відрядження, але детальніше про свою діяльність він ніколи не розповідав.
Після цієї ситуації сусіди більше не шуміли і доброзичливо зі мною віталися. Дядько Андрій продовжував зі всіма дружити і гуляти зі своєю собакою.
А як би ви відреагували на шумних сусідів?
