У мене двоє дорослих дітей, але зараз я живу одна. Мій чоловік помер шість років тому. Ми з ним завжди робили все можливе, щоб забезпечити нашій родині комфортне життя. Хотілося, щоб наші діти мали найкращі іграшки, їздили на відпочинок, смачно їли і гарно вдягалися. І все було гаразд, поки доля не внесла свої корективи.
Чоловік заробляв достатньо, щоб допомогти дітям з власним житлом і ремонтом. Та вік бере своє. Згодом він захворів, а лікування було надзвичайно коштовним. Оскільки покращень не відбувалося, то й гроші постійно йшли на медикаменти. Перший час ми справлялися зі всім самостійно, але коли закінчилися заощадження, то довелося звернутися до дітей. Старший син виділив певну суму грошей і заявив, що більше в нього немає. Він сказав, щоб наступного разу я йшла до його сестри. Мені стало прикро, що ми з чоловіком все життя віддавали найкраще, а натомість отримали таке ставлення.
З проханнями до сина я більше не приходила. До дочки йти також не було сенсу, знаючи скупого зятя, який рахує кожну витрачену копійку. На щастя, у чоловіка було достатньо друзів та колег, які згодилися безкорисливо допомогти. Він почав одужувати, але пережити раптовий інфаркт так і не зміг. Усе майно чоловік заповів мені, аргументуючи це тим, що дітям він дав достатньо. Тим паче вони й того не цінували, бо за весь час лише двічі провідали батька. Рідні діти навіть не попрощалися з ним перед смертю. Прикро, адже чоловік буквально присвятив своє життя.
Мені не легко було звикнути до самотності. Дітей з онуками я бачила рідко. Після кількох візитів до них в гості я зрозуміла, що моїй присутності вони абсолютно не раді. Тепер наші зустрічі звелися до пари годин в місяць.
Про мене постійно дбала сусідка Анна, яка знаходила час, незважаючи на свою багатодітну сім’ю. Якось я сильно захворіла і не могла навіть підвестися з ліжка. Діти про це нічого не знали, а сусідка повністю виходила мене. За постійну турботу й допомогу я вирішила заповісти все майно саме Анні.
У день свого народження я поставила дітей перед фактом, що склала заповіт. Вони одразу проявили бажання приїхати до мене в гості. Я й не була проти, адже хотіла розповісти їм про своє рішення особисто.
На наступних вихідних Анна допомогла мені організувати застілля. Під час обіду я розповіла, що кому дістанеться. Діти були розлючені від почутого. Син кричав, що його ноги більше в моєму домі не буде, а донька зі своїм скупим чоловіком навіть забрали від мене телевізор, який колись самі ж віддали, бо у них вдома з’явився новий.
Прикро, що для моїх дітей найвищою цінністю є матеріальні речі. Ось так на старості літ я залишилася самотньою, маючи сина й дочку.
А що ви думаєте про ситуацію, яка склалася?
