Ми з дружиною одружені вже 14 років. У нас двоє дітей. Між нами панує довіра та взаєморозуміння. Я багато працюю, але увесь вільний час проводжу зі сім’єю.
До дружини у мене теплі почуття. Я досі по вуха в неї закоханий, але це щей підкріплюється почуттям вдячності. Адже всі ці роки вона завжди була поруч зі мною. Навіть коли у мене були фінансові труднощі, дружина стала підтримкою та опорою, яка надихала і мотивувала не опускати руки.
Раніше у мене навіть думки не було обманювати свою другу половинку чи приховувати щось від неї. Негаразди розпочалися минулого року, коли дружина попросила мене взяти на роботу її найкращу подругу. Вона часто заздрісно підкреслювала, що нам пощастило і у нас все є для щасливого життя. Ми намагалися не звертати увагу на ці слова, бо були впевнені, що вона так говорить лише через свою самотність. Адже подруга постійно скаржилася на це.
Лише з поваги до дружини та жінка отримала роботу. Однак з першого дня я помітив, що вона дивно поводиться. Подруга відверто одягалася, незважаючи на дрес-код, і постійно приходила до мене в кабінет, нібито з дружніх мотивів.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Так продовжувалося два місяці. Зрештою мені це надоїло. Я вирішив поговорити з жінкою. Натомість її відповідь мене ошелешила. Вона зізналася мені в коханні. Я навіть не знав, як на це реагувати. Жінка запропонувала таємно зустрічатися і нічого не розповідати дружині. Потім вона сказала, що тільки через мене досі не знайшла собі іншого обранця.
Зраджувати я точно не буду. По-перше, я кохаю свою дружину, а по-друге, подруга мені зовсім не подобається. Але що робити в цій ситуації? Чи варто комусь розповісти?
Хіба можна після 18 років дружби зазіхати на чоловіка своєї найкращої подруги? Де почуття солідарності? Де людська мораль і совість? Дружина завжди зі співчуттям ставилася до цієї жінки і неодноразово намагалася їй допомогти, а вона натомість встромила ножа у спину. Не знаю, як розповісти дружині правду і що робити в цій ситуації.
А які у вас є рекомендації?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
