Мама стояла на нашому килимку з каструлькою в руках і все ніяк не наважувалась натиснути дзвінок. Ніби боялась, що двері зараз відкриються — і з неї знову спитають, навіщо вона прийшла.
Я повернулась із кухні, витираючи руки об фартух, і вже тягнулась до ручки, коли з кімнати різко просичало:
— Тільки не сьогодні…
Він навіть не підвівся з дивану. Просто відвернувся до стіни, наче там було цікавіше, ніж жива людина за дверима.
Я відкрила. Мама всміхнулась так, ніби принесла не каструльку, а щось святкове.
— Я тут… борщу трохи… — сказала і одразу ж поглянула за моє плече, ніби перевіряла: він вдома чи ні.
— Заходь, мам, — я взяла ту каструльку в руки. Вона була гаряча, а її пальці — холодні.
На кухні я посадила маму на її звичне місце — ближче до вікна. Вона обережно роззувалась, рівняла тапочки, ніби ще у тата вдома, коли все повинно було бути “як слід”. Тільки тепер її “як слід” закінчувалося тим, що вона приходила до нас, щоб не їсти на самоті.
— Я не голодна, — сказала вона одразу, ще до того, як я дістала тарілки.
— Та я знаю, — відповіла я і поставила перед нею хлібницю. — Просто посидимо.
Вона взяла шматочок, відламала маленький кут — аж смішно маленький — і поклала на тарілку, ніби “от, я їм, не хвилюйся”.
І саме в цю мить він зайшов на кухню.
Не “привіт”, не “добрий вечір”. Погляд на маму — і плечима, як від протягу. Пішов до холодильника, відчинив його з таким звуком, наче там лежала його образа. Дістав ковбасу, кинув на стіл, але так, щоб не торкнутися маминого боку.
— Знову… — тихо, але так, щоб було чути.
Мама ніби зменшилась. Пальці її ще сильніше стиснули той куток хліба.
— Вона ж не на свято, — сказала я, уже відчуваючи, як всередині піднімається хвиля. — Вона поруч живе. Вона сама.
— Вона “сама” — це тепер наш бюджет, — він клацнув ножем по дошці, глянув на мене. — Сама порахуй.
Я поставила на плиту каструлю, щоб не тряслись руки в нього на очах.
— Тобі шкода тарілки борщу?
— Мені шкода, що це стало нормою! — його голос різко стрибнув вище. — Тиждень за тижнем. Її каструлі, її “я не голодна”, її сидіння… І ти ніби не бачиш, як ми почали більше витрачати.
Мама підвелась.
— Я піду, — сказала вона тихо і навіть не подивилась на нього. — Я просто… думала, може, з онуками побуду трохи.
— Сядь, мам, — я схопила її за рукав. Тканина була тонка, зношена, як і її терпіння.
Він криво посміхнувся.
— О, онуки… Тепер ще й “з онуками”. А мені що робити? Моя мама теж, між іншим, не на курорті живе. Може, мені їй гроші висилати? Чи ти дозволиш?
Я обернулась до нього так швидко, що стілець шкребнув підлогою.
— Висилай. Я не проти. Тільки… — я ковтнула повітря. — Тільки твоя мама хоч раз спитала, як діти? Хоч раз принесла їм хоча б яблук? Вона навіть не телефонує. А моя — все життя нам тягнула.
Мама застигла біля столу, ніби між нами нею можна було закрити розрив, але в неї не вистачало росту.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Ось воно, — сказав повільно. — Ти знову почала рахувати, хто кому що дав.
Я не витримала і вдарила кришкою по каструлі — метал дзенькнув, мов постріл у тиші.
— А як не рахувати?! — вирвалось у мене. — Вони ж продали дачу, землю… щоб ми цю квартиру купили! Пам’ятаєш, як ми підписували документи? Як мама стояла в коридорі з пакетом, бо не знала, де руки подіти? А потім кожного тижня — ринок, сумки, м’ясо, сир… Підгузки, коли діти народились… Вона нам приносила все, що могла, а тепер їй… просто поїсти з кимось — уже заборонено?
Він різко встав.
— Нехай тоді платить, якщо їй так хочеться тут їсти, — сказав і подивився на маму вже прямо. — Не в обиду. Просто справедливо.
Мама зробила крок назад, ніби від ляпаса. Каструлька на підлозі дзенькнула ручкою об табурет.
— Платити… — прошепотіла вона. — Я ж… я думала…
Я відчула, як мене бере злість не на нього навіть — на те, що мама зараз почне вибачатись. Як завжди. Як вміють люди, які все життя “щоб не заважати”.
— Мамо, не треба, — сказала я швидко і стиснула її долоню. — Ти нічого не винна.
Він стояв посеред кухні, наче вирішив, що це його територія.
— А я, виходить, винен? — він підняв брови. — Я маю годувати дорослу людину, бо тобі її шкода? Тоді скажу прямо: або вона перестає тут харчуватися, або… я йду.
Слова “я йду” він кинув так просто, ніби говорив “я в магазин”.
Мама озирнулась на двері. В очах — порожнеча. Вона вже бачила себе в під’їзді, зі своїм борщем, з тією каструлькою, яку принесла “на трохи”. Вже прикинула, як знову підніматиметься до себе на поверх — тихо, щоб сусіди не чули.
— Я не буду приходити, — сказала вона і почала натягати куртку просто на кухні, дрібними рухами, поспіхом. — Не переживайте. Я якось…
— Ні, — я різко зняла з неї куртку, повісила назад на гачок. — Сідай.
Він зробив крок до коридору, ніби вже збирався виконувати свою погрозу.
— То ти обираєш? — кинув через плече.
Я не відповіла. Я просто взяла мамину каструльку, налила їй повну тарілку — не “трошки”, не “для вигляду”, а так, як наливають своїм. Поставила перед нею ложку.
— Їж, мам.
Вона подивилась на тарілку, наче це було щось надто сміливе.
У кімнаті хлопнули дверцята шафи — він щось витягав, кидав у сумку. По квартирі ходив важкий звук його кроків, ніби він спеціально наступав сильніше, щоб ми чули.
Я не пішла за ним.
Мама піднесла ложку до рота — рука трохи тремтіла — і вперше за весь вечір зробила ковток.
Десь у коридорі дзенькнули ключі. Двері відчинились і зачинились так, що в коридорі здригнулась вішалка.
Ми з мамою сиділи на кухні, і єдиний звук, який лишився, — як ложка торкалась тарілки.
