Я щойно зав’язала хустку під підборіддям, коли вхідні двері рвучко відчинились — і Люда стала в порозі так, ніби в хаті раптом змінився господар.
Погляд — на мою сумку. На край хустки. На старенький молитовник, що визирав з кишені, як дитина, яку застали не там, де треба.
— Ти куди? — спитала вона тихо, але так, що в мене руки самі опустилися.
Я вже знала, як назвати це слово, яке стоїть між нами. Але я все одно сказала, як завжди:
— До храму, доню. Неділя ж.
Люда зробила крок у коридор, зачинила двері за собою і не роздягалась. Навіть куртки не зняла, ніби прийшла не в рідну хату, а на допит.
— Не підеш.
Не «не треба». Не «поговорім». Просто — «не підеш». І в мені щось здригнулося, як у стіні, по якій пішла тріщина.
— Я ж не в клуб, — тихо сказала я, намацуючи ключі в сумці, щоб хоч щось робити руками. — Я до Бога.
Вона різко простягла долоню й накрила мою сумку так, що ремінець натягнувся. Десь у дворі гавкнув пес. У хаті стало чутно, як годинник клацає секунди.
— До Бога можна й без них, — сказала Люда. — Ти знаєш, чий це патріархат.
Я не люблю цього слова — воно холодне, як метал. Воно пахне телевізором і сварками. А в мене в голові від дитинства пахне ладаном і воском.
— У нас батюшка добрий, — сказала я. — Він людей піднімає, як у кого біда…
— «Батюшка», — перебила Люда й перекосила губи. — Мамо, зупинись. Ти не розумієш, що це все… — вона змахнула рукою, ніби змела зі столу крихти, — це все про те, щоб ми тут один одного їли.
Я відчула, як слова застрягають у горлі. Наче шматок сухого хліба без води.
— Доню, — я підняла на неї очі, — ти думаєш, я ворог? Я ж там з бабами нашими стою, усі ми з одного села. Ми ж молимося…
Люда хмикнула, витягла з кишені телефон і, не питаючи, поклала його на тумбочку переді мною. Екран уже світився.
— Дивись, — сказала вона. — Це твої «моляться».
Я побачила заголовки, уривки, чужі обличчя, які кричали в камеру. Я не встигла нічого прочитати до кінця — Люда вже гортала далі, наче боялася, що я вчеплюся за якийсь рядок і почну сперечатись.
— Мамо, — вона зупинила пальцем екран, — ти ходиш туди, куди я не пустила б дітей навіть на екскурсію.
Я стиснула губи. Хотіла сказати, що в документах у них написано «українська громада», що в них баба Галя сама несе відро води помити підлогу, що батюшка приходив до нашого сусіда, коли той після інсульту лежав і не міг говорити… Але слова, які я готувала, виявились не словами, а виправданнями. І Люда це відчула.
Вона підійшла ближче, так близько, що я відчула запах її шампуню — сучасний, різкий, не такий, як мій «ромашка».
— Якщо підеш — мене втратиш, — сказала вона вже без жодних інтонацій. Як читають вирок. — Я не буду робити вигляд, що нічого. Не буду. Чуєш?
Я мовчала. Бо якщо скажу «чути» — це буде ніби погодитись. А якщо скажу «не чую» — вона піде й грюкне дверима, і тоді мені стане ще гірше.
— Людо, — нарешті прошепотіла я, — навіщо ти так?..
Вона раптом сіла на край стільця, як сідають люди, які вже не тримаються на ногах, але не хочуть падати. Її пальці почали машинально крутити замок на куртці.
— Ти пам’ятаєш, як Сашу забрали? — спитала вона, не дивлячись на мене.
Зятя забрали на війну так швидко, що ми не встигли навіть нормально попрощатись. Він тоді стояв на подвір’ї, намагаючись усміхатися дітям, і весь час поправляв ремінь на сумці. Наче ремінь міг втримати його на місці.
— Пам’ятаю, — сказала я.
— А пам’ятаєш, як ти тоді пішла й дала… — Люда ковтнула. — Ти дала їм п’ятсот гривень. У той же тиждень.
Мені стало жарко в обличчі. Я хотіла сказати, що то на ремонт даху збирали, що там у вівтарі капає, що батюшка казав — «поможіть, хто може». Я хотіла сказати, що я дала не «їм», а на дім Божий. Але Люда не чекала.
— Ти розумієш, що це могло бути на аптечку для Саші? — її голос зірвався, і я вперше за цю розмову побачила в ній не «сувору доньку», а жінку, яка вночі прокидається від кожного звуку телефона. — На турнікет. На пальне. На щось, що справді рятує.
Я підвелася. Стілець скрипнув по підлозі, і Люда здригнулася, ніби від пострілу.
— Я ж не знала, що так буде… — сказала я, і сама почула, як жалюгідно це звучить. — Я ж молилась за нього.
— Молилась, — повторила Люда і втомлено кивнула. — Мамо, ти молишся, а вони… — вона махнула рукою кудись у бік вікна, ніби там стояла вся їхня система. — Ти ж бачила, яку хату він собі поставив? Два поверхи. Хто таке збудує на одній «пожертві» бабусь?
Я не знала, що відповісти так, щоб не зрадити себе. Бо якщо я скажу: «Не знаю», — то це правда. Але правда виявиться беззахисною. А якщо скажу: «Діти допомогли», — то це звучатиме як виправдання, і Люда вчепиться в нього зубами.
— Людо… — я підняла долоні, ніби хотіла зупинити бурю. — Він теж людина. Він теж має де жити…
— А Саша має? — різко кинула вона.
І ми обидві замовкли.
У цій тиші я раптом побачила, як Люда дивиться не на мене — кудись крізь мене. Ніби я стала стіною, а за стіною — її страх. І він сильніший за любов, бо страх завжди кричить голосніше.
— Ти ж онуків не водиш, — сказала я раптово, сама не знаючи, навіщо це сказала. Може, щоб відвоювати хоч щось своє. — Вони ж ростуть… без цього.
Люда повільно підняла на мене очі. Її зіниці стали темніші.
— Не чіпай дітей, — сказала вона дуже тихо. — Не смій.
Вона встала, взяла телефон, сунула його в кишеню так, ніби закривала кришку. Потім підійшла до вішалки і зняла мою сумку з гачка, де вона вже висіла готова до дороги.
— Віддай, — попросила я.
Люда не віддала. Вона тримала її в руці, а ремінець натягувався, як струна.
— Ти хочеш, щоб вони бачили тебе там? — запитала вона. — Щоб у школі хтось показав пальцем і сказав: «А це бабця з тієї…»? Ти хочеш, щоб мого чоловіка там… — вона ковтнула, — щоб його там вбивали, а ти тут…
— Досить, — прошепотіла я.
Я не кричала. Я навіть не підвищила голос. Але Люда зупинилася. Вперше за весь час зупинилася.
— Я не збираюся з тобою воювати, — сказала я й повільно розв’язала хустку. Пальці тремтіли, але я впоралася. — Я зранку встала, як завжди. І думала, що хоч тут у мене лишилося… як завжди.
Люда дивилася, як хустка падає мені на плечі. Потім різко поклала сумку на стілець — не віддала в руки, просто кинула так, ніби не хотіла торкатися довше.
— Вибирай, — сказала вона. — Або ти — з нами. Або ти — там.
Вона вже взулася. Вже взяла ключі. Вже рука на дверній ручці.
Я стояла посеред коридору з розв’язаною хусткою і дивилась на сумку, що сиротіла на стільці. У кімнаті, за стіною, онуки щось будували з конструктора — тихенько, зосереджено, як у своєму світі. Їхні голоси долітали уривками: «Дай мені», «Тримай», «Обережно».
— Людо, — сказала я, і сама здивувалась, що голос у мене рівний. — Я нікуди не йду сьогодні.
Вона завмерла на секунду. Не обернулась. Лише плечі трохи опустилися, ніби з неї зняли важку сумку.
— Добре, — сказала вона сухо. — Так і треба.
Двері зачинились. Замок клацнув.
Я ще довго стояла, не рухаючись. Потім узяла сумку, повільно витягла молитовник, провела по ньому пальцем, ніби по чолі сплячої дитини, і поклала назад у шухляду, де лежали старі свічки.
А тоді зайшла в кімнату до онуків, присіла на килим і мовчки подала молодшому червону деталь, яку він ніяк не міг знайти.
