У лихі дев’яності, коли на вулицях було, м’яко сказати небезпечно, у нас по дворах ходив безстрашний Іванко. Здоровий чолов’яга з обличчям похмурим і злим. Настільки злим, що, подивившись на нього одного разу він ще не раз міг привидітися в страшних снах. Поглядом Іванко теж був наділений суворим, лоб нависав над очима. Густа щетина окреслювала широкі вилиці. А зламаний в дитинстві ніс, злегка косив на ліву сторону.
Багато про цього Іванка ходило легенд. Нібито він може своїми здоровенними ручищами зігнути турнік або розсунути бруси. Може щелбаном зігнути армійську флягу або металеву каністру. Можливо, це були і не легенди, але ніхто ніколи не зустрічав людини, яка бачила це в реальності.
Іванка у дворах ніхто не чіпав. Ні місцеві бандити, ні реальні пацанчики з району. Не чіпали не тому що він був величезний як бик, а скоріше тому що він нікому не робив зла. Ходив собі спокійно по дворах і вдень і вночі. Мовчазно оглядав володіння, брав пару пляшок пива і зі спокійною душею відправлявся в свою крихітну квартирку.
Кажуть, він в Афгані побачив щось таке, від чого розмовляти перестав і добрим став як дитина. Часто його називали дурником (природно за очі), хоча дурником він не був. Так, наївний. Так дивний. Але ніяк не дурник.
Спочатку діти боялися його. Так що там діти … спочатку його боялися всі. Якщо Іван виходив на свій постійний маршрут, заходячи в два двори і по окружній стежці до будинку, то в цих дворах ставало порожньо, немов всі вимерли. Проблема була в тому, що Іванко ніколи не дотримувався графіка і міг пройтися по своєму маршруту, коли його душі буде завгодно. На цей рахунок і говорили бабки біля під’їздів і особливо незадоволені матусі з дітьми, мовляв ходить тут, народ лякає.
Як відомо, мовчання породжує чутки. Ось і про Івана поповзли чутки, як мурахи на льодяник. Що він тільки не робив і якими тільки каліцтвами не володів. І язика у нього немає. І голосові зв’язки йому снарядом відітнуло, тому він і носить щетину щоб приховати шрами на шиї. А по цьому маршруту він ходить тому, що в Афгані він був на посаді і у нього був такий самий маршрут, коли сталося це … але чому саме було це «це» не знав ніхто. Знову ж чутки, здогади і нескінченна кількість домислів.
Але як би там не було, держава виділила йому однокімнатну квартиру саме в цьому районі. І саме цими дворами і стежками Іван ходив щодня.
Згодом місцеві звикли до присутності Іванка. Хтось навіть вітався з ним, але, отримавши суворий погляд у відповідь, їм здавалося, що вони порушили найголовнішу заповідь Івана і тепер, будуть ним розірвані на місці. Після такого привітання, спроби налагодити з ним контакт закінчувалися.
Ходить собі і ходить. Лише б не чіпав нікого. А Іван і не чіпав.
Одного літнього дня, місцеві обурилися шумом у дворі. З’ясувалося, що це Іван взявся за інструменти, щоб привести в порядок дитячий майданчик. Тоді-то люди в дійсності побачили всю міць і силу Іванка. Без напрягу він підняв старезну пісочницю, висипав з неї збитий до фортеці каменю пісок і жбурнув її як пластиковий таз.
Жителі двору припали до вікон, шепочучи прокляття на адресу Івана, який шумить у вихідний день і ламає і без того зламаний дитячий майданчик. Але вийти і поцікавитися ніхто не наважувався. А вже висловити своє невдоволення і поготів.
Насамперед Іван як бульдозер зрівняв з землею весь дитячий майданчик і згріб в купу металеві прути і старі дошки. Деякі думали, що на цьому все і закінчиться, але Іван звідкись притягнув будматеріал і зібрав нову пісочницю. Вкопав і забетонував труби для турніка. Без будь-яких інструментів, тільки своєю могутньою силою, вирівняв гнуті гойдалки. У загальному і цілому, ушляхетнив майданчик, який роками ніхто не чіпав.
Кілька днів Іван охороняв майданчик, щоб діти ненароком не потрапляли з турніків та гойдалок, поки розчин остаточно не схопиться. Наступного тижня він вийшов з банкою фарби і пензликом. Досить кумедно виглядав в його руках широкий пензлик, який виглядав як пензлик художника. Після фарбування, Іван знову зайняв пост з охорони щойно пофарбованих виробів.
– Чого це він? – питали один в одного люди замість того, щоб запитати у самого Івана.
За кілька років, Іван оновив дитячі та спортивні майданчики не тільки на своєму звичному маршруті, але і в інших дворах, де його знали не так добре.
Незабаром, його грубий вид вже нікого не лякав. Люди віталися з ним, отримуючи у відповідь все той же суворий погляд. Але тепер це їх не зупиняло. У відповідь вони все одно посміхалися і при наступній зустрічі продовжували вітатися.
Через кілька місяців, місцеві помітили Івана з мітлою в руках. Він ходив по найближчих дворах і прибирав сміття. Попутно ремонтував урни і лавочки. З цього часу двори під охороною Івани стали набагато чистішими від тих, де працювали звичайні двірники.
Ні, він не влаштувався на роботу і йому не платили зарплату. Він просто схопив мітлу і пішов збирати сміття. І ті, хто кидав це саме сміття на землю, більше цим не займалися. Не тому що в них прокинулася совість. Просто якщо двірник таких розмірів побачить, що ти не поважаєш його працю, то мало не здасться. Хоча за весь час, що Іван тут жив, він нікого і пальцем не зачепив. Але саме страх будив в нечупар свідомість, а зовсім не совість. І, як би там не було, а смітити вони перестали. Двори, мало по малу ставали чистішими з кожним днем.
Нікого вже не дивувало, що Івана можна було зустріти з мітлою в руках посеред ночі. Деяких, звичайно дратувало це човгання, але знову ж таки, говорити йому не наважувалися. Хоча, ніхто і ніколи не пробував. Можливо, якби знайшовся якийсь сміливець, хто вийшов би і сказав би. Можливо, Іван подивився б на дивну людину своїм звіриним поглядом, закинув би мітлу на плече і пішов додому. Але цього не траплялося …
Одного разу, коли Іванко в черговий раз дратував людей нічним шурхотом мітли по асфальту, в четвертому будинку сталася пожежа. Вогонь спалахнув через неправильно встановлений водонагрівач і швидко поширився по всій квартирі. Мешканці цієї квартири не спали, тому швидко покинули її, а ось сусідів попередити забули. Через півгодини, весь будинок стояв на вулиці і з захватом спостерігав за палаючою будівлею. У метушні не помітили, що не вистачає баби Наді, яка мешкає поверхом вище. Хлопець зірвався з місця в задимлений під’їзд, але вже через хвилину вискочив:
– Що там? Що? – накинулися на нього
– Не прорватися, дим стіною стоїть, – намагаючись зловити подих сказав він.
Через натовп, як корабель крізь брили льоду, пройшов Іван і не поспішаючи увійшов до під’їзду. Пробираючись через дим, він дістався до п’ятого поверху і приклався плечем до дверей. Двері, які зіскочили з петель, немов тільки й чекали цього.
Повернувся Іван з бабою Надею на руках. Вона була без свідомості.
Осяяний полум’ям двір, осяявся ще і яскравим блакитним світлом швидкої допомоги, і ревом пожежної машини. Лікарі кинулися до бабусі, намагаючись привести її до тями. Пожежні розмотали рукава і увірвалися в палаючий будинок.
Пізніше, Івана нагородили похвальним листом за пильність і врятоване людське життя. Адже, якби не він, то сусіди б не відразу дізналися про пожежу. А час в таких ситуаціях йде на хвилини, а то й на секунди.
Баба Надя померла через три дні, за що Іван сильно себе картав. Навіть кілька разів пропустив похід по своєму щоденному маршруту. Здавалося, після цього він став ще більш суворим, хоча ще більше стати було неможливо.
Йшли роки, Іван старів. І з кожним роком він ставав трішки більш комунікабельними. Він як і раніше мовчав, але на усміхнене вітання сусідів злегка кивав. Можливо, чужа людина цього б не помітила, але сусіди бачили ці зміни і раділи їм. Деякі приписували зміни Івана до себе в заслугу, так як вони завжди віталися, завжди посміхалися і завжди говорили тільки хороше про нього. І саме тому на його суворому обличчі проступають ці легкі відблиски посмішки. Принаймні вони так стверджували.
З роками Іванові ставало все важче і важче ходити по своєму маршруту. Доводилося пропускати деякі дні і ті дні, коли погода псувалася. Але величезна людина з суворим поглядом не сумувала. Дрібними кроками, як ходять по тонкій кризі, Іван виходив з квартири і плентався по дворах і стежках, оглядаючи володіння.
І хоча сам Іван вже давно перестав мести вулиці, прищеплена чистота залишилася. У акуратних клумбах цвіли квіти. Відремонтовані і пофарбовані лавки чекали втомлених подорожніх. На брусах і турніках завжди крутилися підлітки, а малі діти із задоволенням пересипали золотистий пісок.
Коли ноги Івана зовсім перестали ходити, він пересів в інвалідний візок і адміністрація разом з жителями одразу побудувала йому пандус. Мляві ноги бовталися на візку, але в руках у нього була сила.
Він все рідше об’їжджав свій маршрут. Замість цього, він заснував ремонтну будку під гілками високого клена. Ремонтував він все, що вмів. Годинники, взуття, техніку, велосипеди … не любив тільки електроніку. Може він би і її ремонтував, якби вмів.
Кумедно було дивитися як він, з серйозним виглядом слухає п’ятирічного пацана, який намагається пояснити, що у нього зламалося в велосипеді. А потім, своїми величезними ручищами витягає крихітні ключики і крутить ними ледь помітні гайки.
Ціни ніякої і ніколи не встановлював. Дорослі платили, скільки хотіли, а з дітвори він грошей не брав. Лише іноді використовував їх як кур’єрів, якщо потрібні були продукти в магазині. Більше п’яти років Іван просидів у своїй тісній кімнатці, яку, за своїм звичаєм і розумінню облаштував і ушляхетнив. Крім справного робочого інструмента на стінах висіло кілька картин відданих йому жителями. Поруч, яскравим кольором розпустилися квіти.
А через два роки Івана не стало.
Будучи при смерті, він лежав на ліжку і посміхався. Посміхався, напевно, вперше в житті. І ця посмішка була найщирішою і найсправжнішою, яку можна було побачити. І знову, легенди довго ще ходили, що перед самою своєю смертю він навіть сказав кілька слів.
– Я зробив все правильно …
Невідомо, чи правда це. Або ж він пішов на той світ мовчки, як і прожив усе своє життя. Ніхто вже не дізнається. Не дізнається тому, що від різних мешканців можна було почути різні слова, які сказав Іван перед смертю. І кожен стверджував, що саме він чув і бачив, як Іван, посміхаючись вимовляє ці слова.
Нескінченна черга повільно повзла за катафаклом, який повільно їхав. Люди … багато людей. Літні, дорослі і діти вийшли на вулицю, щоб попрощатися з Іваном. Ті, хто не міг рухатися, прилипали до вікон або виходили і проводжали в останню путь біля під’їздів.
Катафалк проїжджав по звичному маршруту, який Іван долав востаннє. Доглянутими і чистими дорогами. Повз квітучих палісадників. Повз справні дитячі майданчики з золотим піском. Повз турніків і брусів, які Іван власноруч гнув як дріт. Катафалк їхав повільно. Черга людей ховалася за поворотом і довго ще рухалася до цвинтаря.
Люди прощалися.
Увечері того ж дня, жителів було не впізнати. Всі вони тужили за Іванком. На всіх обличчях був смуток і суворість, немов Іван наостанок всю свою суворість віддав їм. Він пережив багатьох мерів цього містечка. Багатьох депутатів, за яких голосували тисячі жителів. Але ніколи. Ні на чиїх похоронах не було стільки людей. Не було і цієї щирості, з якою люди йшли за труною.
Але найдивнішим було те, що багато хто навіть не знали прізвища Івана.
– А яке у нього прізвище?
– Іванко він і є Іванко. Хороша людина може і без імені прожити, не те щоб без прізвища.
У ваших дворах живуть такі потаємні мешканці, як Іванко?
