– Він повіз мене до лісу. Я дуже здивувалася, але чоловік сказав, що так можна перевірити почуття.- ділилася зі мною обурена колега.
Я не могла повірити в те, що чула. Це мала бути дуже цікава та кумедна історія. Треба запам’ятати всі деталі. Нічого не впустити. Хотілося знайти ручку і занотувати таку оповідь до останнього слова.
Втім, дослухавши до самого кінця, я навіть трохи розчарувалася. Класика.
Моя подруга Маша почала зустрічатися з одним чоловіком. Закохалася по вуха, жаль, що їй давно не 18. Казала, що він весь такий розумний, самостійний, красивий і любить активний відпочинок.
Але моя колега, напевне, сама тоді не розуміла значення останнього словосполучення. Гадала, що він просто лінуватися часом любить і тому так активно відпочиває від роботи.
А Сергій, вирішивши відкрити їй очі, тому повіз до лісу. Сказав, що вони перевірятимуть їхні почуття.
Але першою була перевірена інтуїція Маші, яка, до речі, її не підвела. Дівчина здогадувалася, що непролазні хащі – таке собі місце для романтики й довго намагалася знайти відмовки.
Не вийшло.
Заміж хотілося.
У пригоді стали й нюх з дотиком. Жінка відчувала сморід та сирість на кожному кроці. Чіплялася за кожну гілку, кущ і паросток, а їх там було вдосталь.
Далі пішли зір і слух. Ночі в лісах темні. І страшні. Десь вдалині Маша постійно бачила страшних монстрів. Тому їй постійно доводилося сидіти в наметі. Назовні виходити не хотілося. Щодо смаку: гидотніших каш вона не їла ніколи за все своє життя.
Їхали підтвердити міцність своїх стосунків, а повернулися геть чужими людьми. Маша виявилася не створеною для активного відпочинку. Ну, зрештою, таким було рішення Сергія. Дівчина готова була спробувати ще раз. Тільки цього разу без лісу та подібних випробувань природою.
Як там у них буде далі, не знаю, але для себе я з тієї оповіді дещо винесла. Раптом збагнула, що з нашого життя кудись зникла вся романтика. Та юнацька наївність, якому ми жили в молодості. Чому ніхто більше не перевіряє свої почуття? Може, так було тому, що жилося нам простіше й проблеми ми придумували собі самі. Тож і займалися дурницями.
Це тоді була трендова гра. Закохані влаштовували перевірки коханим такими віртуозними способами, на які тільки вистачало уяви. Дівчатка переконували подруг залицятися до їхніх обранців, а ті бігли за допомогою до “пацанів зі двору”.
Так просто на очах розпадалися або навпаки створювалися сім’ї.
Якось у таке втягнули й мене. Один із моїх залицяльників, що вже точно претендував на щось більше, ніж прогулянки за ручку, вирішив мене випробувати. Він завітав до мене із величезним сазаном. Це риба така, якщо хтось раптом не знає. Для чого? Хотів хазяйновитість мою перевірити. Сказав приготувати.
Рибу я, до слова, не люблю. Але готова була пожертвувати вподобаннями, щоб догодити кавалерові. Взяла сазана. Отримала хвостом по обличчю. Замислилася, чи воно мені справді треба. Ні. Закінчу почате. Поставила на дошку, замахнулася ножем.
Хлопець, побачивши це дійство, скривився. А я продовжила.
Пригадую, що була тоді аж надто юною. Готувати вміла та й продукти свіжі бачила, але не такі, що ще й рухаються й ляща тобі дати можуть у відповідь
– Ножем бий! Бий!- кричав мені молодик, коли сазан знову почав рухатися.
Я зробила ще кілька спроб вбити рибу, але чи то сил бракло, чи жаль було… Взяла сазана. Набрала у ванну води й випустила його.
– Де риба? Коли вечеря буде?
Я знизала плечима.
– Давай чаю з печивом поп’ємо.
– А риба?
– Я не буду її вбивати. Можеш сам спробувати.
– Та ну тебе.- обурився тоді кавалер і, сказавши, що це була перевірка, яку я не пройшла, пішов з мого дому назавжди. А він, до речі, навіть женитися перед тим зі мною хотів.
Але виявилося, що я занадто слабка для нього. Йому потрібна була баба-грім, щоб і коня, і в хату, і живу рибу… Ось таких втрат я зазнала через ті перевірки.
Втім, ми із сазаном не стали засмучуватися. Ми тільки мовчали, дивлячись одне на одного: він – на свою рятівницю, а я на того, хто зруйнував мій шлюб.
Потім юнак повернувся. Ні, не передумав. Хотів гроші за рибу повернути. Він же вечерю так і не отримав. Так мій кавалер ще й скнарою виявився. Добре, що на тому ми й розійшлися. Про нього я згадувала тільки час від часу, коли ми з друзями розповідали кумедні історії. Його всі тоді називала: “той тип, у якого Сашка купила сазана”.
Того ж дня, до речі, я все ж таки відпустила бідну рибину в місцеву річку. Остання була неподалік від мого дому. Я тоді ще спіткнулася на самому краєчку берега і ледь не хлюпнулася за сазаном. Але, на щастя, минулося. Я зачепилась за огорожу. А риба, вислизнувши зі слизьких рук, плюхнулася у воду.
Всупереч тому, що відбулося, я й досі з теплом згадую той вечір. Цікаве побачення вийшло. Більше таких у мене ніколи не було. У нього був власний шарм. Романтика, якої бракне зараз. А ще вважаю, що тоді я таки пройшла перевірку. Власну. І чи не найголовнішу в житті.
Зараз подібні іспити я вважаю дурістю. Але тільки завдяки їм я отримала чималий досвід, сформувала цінності та самоповагу.
І знаєте.. За стільки років лише єдине випробування виявилося найефективнішим.
Яке?
Життя.
А чи існували подібні традиції у Вашій юності?
Випробували колись свою другу половинку на вірність?
Чи вважаєте це необхідним у стосунках?
