– Ти собі тільки уяви: надворі пізня ніч. Я давно десятий сон бачу, ясна річ. І тут дзвінок. Телефон тризвонить. Ми з чоловіком аж перелякалися. Хто ж у такий час дзвонить? Чого потрібно в таку пору, га? Усі давно сплять. Підвелася з ліжка. Взяла телефон. Питаю, хто там. І знаєш хто? Борис. Зять мій. Питаю, що ж сталося. Думаю, може горе якесь. Може, з донькою щось. А він мені: як вам сьогоднішня погода..? – скаржиться пенсіонерка Ганна Олександрівна.
Майже рік тому у Ганни Олександрівни з’явився зять. Точніше це її донька знайшла чоловіка, а її матір бонусом отримала нового члена сім’ї. Так-так. Діти ростуть.
Досі ж надмірної уваги новоспечений син не приділяв своїй новій мамі. Ніколи не дзвонив, не цікавився самопочуттям. Казав, що їй із тестем і так весело живеться. Чого він буде до них лізти? Для них же сім’я Бориса була єдиним рятунком. Олена – їхня єдина донька. До того ж пізня дитина. І у батьківському серці вона й надалі залишатиметься малечею, за якою потрібен нагляд, скільки б насправді їй не було.
Пані Ганна дзвонить рідним по кілька разів на день. А коли ті не відповідають, то хутко збирається до них в гості. Очевидно, що без попередження. Борис, зрештою, ніколи відкрито не перечив і не обурювався. Його ніби все влаштовувало. Тільки не може терпіти ранні візити та дзвінки від любої тещі. Він на вихідних хоче добряче виспатися, але Ганна йому такої можливості не дає.
Квартирка у молодят крихітна. Там точно ніде сховатися від Олениної мами, коли та раптом навідується до них.
– Ви бачили котра година? Скільки можна спати? Уже восьма ранку. Швидко вставайте. Усе життя проспите. Олено, став чай, я вам сніданок принесла.
Проти свіжих сніданків тещі Борис не має нічого проти, але прокидатися в таку рань у єдині вихідні…
Ганна Олександрівна та Петро Іванович – ще ті ранні пташки. Восьма ранку – це для них уже день. Прокидаються о п’ятій, зате й лягають спати швидко.
Борис же інколи тільки о п’ятій засинає.
– О котрій ти заснув? – дивується теща. – Як це так? Чому? Що робив? Знову бавився? Ну тоді сам винен. Треба було лягати о десятій вечора. Режим встанови, як у всіх нормальних людей.
Теща ніяк не збагне, що в Олени вже своє життя. І Борис – доросла людина, яка сама вирішить, коли лягати, а коли прокидатися. Він під кінець робочого тижня має право і в іграшки побавитися, якщо так хоче. Працює чоловік важко і гроші непогані приносить. Але це все не дано зрозуміти Ганні Олександрівні.
– Не будіть. Я до обіду спатиму. Нічого нікуди не втече.- заявив Борис тещі.
– Але так не можна.
– Чому це?
Далі теща ще не придумала. Вважає свою думку аксіомою і тільки руками розводить. На її думку, у кожного повинен бути режим. І ніяк інакше. А спати цілий день – це марна трата часу.
Тому пані Ганна щиро вірить, що робить новоспеченому синові краще. Бажає тільки добра.
І, скільки б чоловік не просив тещу більше так не робити, вона вперто йде до своєї цілі.
А ось два дні тому зять посеред ночі зателефонував Ганні з чоловіком.
– Я думала, щось лихе коїться. А телефон дзвонить і дзвонить. – плаче Ганна Олександрівна. – Чоловік теж місця не знаходив. Тільки почула Бориса і давай розпитувати: що, чого, як. А він мені: усе гаразд, я хотів запитати, як ви, як тесть. А погода вам як? Я оторопіла. Питаю, чи він годину бачив. Думаю, може випив. Але ні, наче тверезий. А він мені: я годину бачив, ще не пізно, перша ночі тільки – дитячий час. А ви чого не спите? Правильно. Не спіть. Усе життя проспите.
Так Борис вирішив помститися тещі. У неї свій режим, а у нього свій.
– Говорю з ним, а серце з грудей вистрибує. Це ж додуматися до такого треба було. Скажи?! Ми ж люди похилого віку. У нас серце, тиск. Що ж я йому зробила? Зранку чоловік з ним поговорив. Пояснив усе, як слід. А йому хоч би що. Ми, до речі, тієї ночі так більше і не заснули.
Борис за собою провини не відчуває. Вважає, що нарешті провчив тещу із тестем. Досі він просив їх по-доброму, але ті захотіли по-злому. Ну що ж… Пояснив їм їхньою ж мовою.
– Каже, якщо ми й далі будемо приходити швидше обіду, то він ще й о третій ночі подзвонить. Погрожує нам. Бач який! – бідкається Ганна Олександрівна.
А як до таких “уроків” зятя ставитеся Ви?
