Як же йому хотілося пригорнутися до її теплого тіла, зігрітися, як в дитинстві, відчуваючи себе в цілковитій безпеці. – Невже мій господар був єдиною доброю людиною на світі?

– Забирайся геть! І скажи спасибі, що не приспав! – дверцята автомобіля зачинилися, машина помчала вдалечінь. На узбіччі шосе залишився пес. В сутінках він здавався великим, ширококостим – насправді ж, це було усього лише п’ятимісячне щеня алабая. Малюк кинувся слідом, але сил у нього було занадто мало, щоб наздогнати автомобіль.

Насилу переставляючи незграбні лапи, захеканий песик повільно побрів уздовж шосе. Куди йти? Де будинок? Господар? Навколо ні душі, по пустельній трасі лише зрідка пролітали машини, засліплюючи цуценя вогнями фар …

Сутеніло. Короткий зимовий день добігав кінця. Малюк сів на узбіччя, завив, заридав … Він плакав, як плачуть всі кинуті маленькі діти – про те, що ніхто в усьому білому світі, не любить його і не чекає. Його світ звалився …

Всього пару днів назад він жив в теплій квартирі, з рідною і улюбленою людиною. Цуценяті пощастило – йому дістався добрий господар, призначений згори, про що говорила собака-мама, коли він був зовсім маленьким:

– Творець послав нас на Землю охороняти життя і спокій людини, любити безкорисливо і віддано. Кажуть, Бог дивиться на людей очима собак …

Мама, тепла і ласкава, добра і кохана! Шкода, що не можна залишитися маленьким і продовжити щасливе дитинство на все життя … Але щенята підростають і розставання неминуче.

Коли на порозі з’явився його майбутній господар, малюк відразу зрозумів – він прийшов за ним! Радісно крутячи маленьким обрубком хвостика, кинувся зустрічати.

– Ну, привіт, моя собака! – посміхався чоловік, і щеня, відкривши пащу, висолопивши рожевого язичка, намагався посміхнутися у відповідь, із задоволенням підставляв животик для масажу.

– Чудовий малюк! Як же я мріяв про тебе!

Їхнє спільне життя було наповнене ніжним, сонячним, теплим щастям. Запах, голос, посмішка і сміх господаря назавжди залишаться в пам’яті пса, як і звички, улюблені ігри, ласкаві епітети …

– Який же ти хороший хлопчик! – говорив господар, розчулюючись щенячими витівками.

Час летів непомітно, песик ріс стрімко, і до чотиримісячного віку його висота в холці становила майже п’ятдесят сантиметрів …

– Навесні підемо на виставку молодняка – треба обов’язково показати всім, які ми красиві! – розчісував свого вихованця господар, – а влітку вирушимо на дачу!

Дні тяглися в нестерпному чеканні приходуулюбленого господаря з роботи.

Щеня довгий час дивилося у вікно, потім засинав на килимку, поруч з ліжком, затуливши носа в хазяйські тапочки. Відчуваючи запах рідної людини, малюк не відчував себе самотнім.

Але одного разу господар не повернувся. Не прийшов і на наступний день. Щеня вив від туги і горя, бо знав, не побачить він ніколи рідне обличчя. Увечері наступного дня прийшли люди – родичі, з якими малюк зустрічався лише один раз.

– Треба вирішити, куди собаку дівати, – жінка діловито оглядала кімнати, – ні до чого вона нам … похорон, поминки ….

– Зараз прямо і вирішимо! – простягнув поводок до нашийника цуценя, відповів її чоловік.

Малюк упирався, ковзав животом по підлозі … але, його силою витягли з дому, запхали в машину, відвезли в ліс.

І тепер, він один, на безлюдній дорозі, далеко від людського житла.

Втома взяла своє – щеня прилягло на узбіччі. Великі сніжинки падали на його шкуру, і поступово він перетворювався в замет. Під сніговою ковдрою було затишно, малюк трохи заспокоївся, задрімав.

І уві сні, як на останній прогулянці, він пірнав в замет, заривався мордочкою в чистий сніг, а потім втік назустріч людині, стрибав на груди, намагаючись розцілувати дороге обличчя, лизнути долоню.

– Прокинься, не можна спати, замерзнеш, вставай! – почув він раптом голос господаря і різко прокинувся.

Хитаючись від голоду і втоми, пес йшов без сну дві доби, поки не впав, знесилений, поруч з чиєюсь хвірткою.

Отямився в незнайомому сараї. На шиї важкий, короткий ланцюг …

Так, в ніжному віці, всупереч своєму бажанню, він був визначений охоронцем приватного сільського будинку. Люди, які підібрали щеня, хотіли мати злого собаку. І, щоб виховати в ньому агресію, били, не годували цілодобово.

Він же мріяв про ігри і ласку, які вже встиг пізнати … У нього свербіли зуби, і за погризені дошки вольєра його жорстоко карали. Але все одно пес не зміг перетворитися в дикого звіра, оскільки знав: на світі між людиною і собакою існують любов і дружба.

І тільки улюбленим людям він готовий був служити віддано. Незабаром, нові власники позбулися нього, як «непридатного»: віддали на «службу» – охороняти торгову базу.

День і ніч він сидів на короткому ланцюгу, злобно гавкав на відвідувачів, демонструючи готовність роздерти на частини всіх злодіїв і бандитів. У будь-яку погоду: під спекотним сонцем, проливним дощем, при ураганному вітрі.

Осінніми ночами примерзав шкурою до калюжі, в якій доводилося спати. У нього розмокнув і розвалився нашийник, але ніхто не побажав купити новий. Шию просто обмотали важким ланцюгом, зробивши з нього зашморг.

Його часто забували годувати, а коли база закривалася на вихідні, доводилося голодувати кілька діб. У спекотні дні страждав від спраги – миска рідко наповнювалася водою …

Але все це пес міг би пробачити, якщо хоча б один раз, хтось із людей, чиє майно він охороняв, приголубив би його. Але, майже в кожному, що проходить повз, він бачив людину, чиєю метою життя були лише гроші. Не люди – ходячі калькулятори, з душею, закритою для любові.

Кілька років алабай був в’язнем на ланцюгу, який охороняв вхід. Десять кроків в одну сторону, десять в іншу … Дні тяглися нескінченною, безрадісною низкою.

Ланцюг поступово вростав в шию, душив, і нікому в голову не прийшло його послабити – його голосний гавкіт, ставав все більш хриплим.

Колись веселе, захоплене щеня перетворилося в повільного і байдужого до всього, пса. Швидше за все, він так би і помер, задихнувшись на ланцюгу-зашморгу, якби одного разу не з’явився на базі новий працівник. Він підмітав подвір’я, і часто поглядав на собаку.

– Хороший хлопчик! – оцінив його двірник. Почувши знайомі слова, пес підняв голову.

– У мене на батьківщині був вовкодав, – розповідав двірник, – допомагав отару пасти. Помер, і отари більше немає. Візьми, – простягнув він собаці бутерброд, – худий ти, щось …

З того дня, у алабая почав прокидатися інтерес до життя. Працівник з’являвся на базі не кожен день – іноді кілька днів був відсутній, і тоді життя знову здавалася псу нудним, безрадісним.

Увага двірника було єдиним світлом і теплом, яка осяяла його болісне, безрадісне життя. Якось вдень, недалеко від входу на базу, алабай зауважив чоловіка, котрий спостерігав за ним, і відразу, інстинктивно, відчув небезпеку.

Якщо більшість людей до нього були байдужі, цей – боявся і ненавидів … Вранці незнайомець з’явився знову, підійшов до двірника.

– Дай це собаці, – простягнув він пакет з їжею.

– Навіщо? – двірник відсахнувся.

– Будеш питання задавати – довго жити не будеш!

Двірник нерішуче підійшов до собаки, поклав шматок ковбаси, уважно подивився в очі.

Пес понюхав, і не їв …

– Він ситий, потім з’їсть, – взявши в руки мітлу, двірник відійшов.

– Добре, я почекаю, – прошепотів чоловік і спробував наблизитися до собаки.

Тільки-но він зробив крок вперед, пес загрозливо загарчав.

– У, Шайтан! – з криком кинувся геть незнайомець.

Двірник затримався на роботі допізна. І коли зовсім стемніло, підійшов до алабая:

– Отруїти хочуть, смерть твоя потрібна комусь, я навіть здогадуюся, навіщо …

Він йому скаже – помер, мовляв, поховав! Тільки йди звідси подалі! Двірник відчепив карабін, і жахнувся – ланцюг вріс собаці в шию. Віддирати не наважився – просто перекусив ланцюг кусачками.

– Йди звідси! Пішов! Біжи!

І алабай зрозумів …

Повільно перебираючи лапами, пес побрів уздовж траси. За кілька років життя на прив’язі, він майже розучився ходити, швидко втомлювався, часто лягав. Він знову йшов по дорозі, як кілька років тому, щеням, але тепер, це був уже великий, ставний пес.

І, навіть не дивлячись на недоглянутість, брудну шерсть, горда постава велетня повинна була б викликати захоплення. Але люди, в страху, шарахалися від нього.

Їжу він знаходив поруч з придорожніми кафе в кущах і урнах. Спав, де доведеться – там, де заставала його безмірна втома.

Повз пролітали машини. Одного разу, поруч пригальмував великий чорний джип. Пролунали постріли. Пес зойкнув, звалився в канаву, а машина помчала далі під радісний регіт мужиків. Куля лише злегка зачепила лапу, але крові було багато …

Влаштувавшись в кущах, пес довго зализував рану. За що? Не знав він, що людина – єдина розумна тварина, яке вбиває заради задоволення.

Рана запалилася, пес спирався на лапу, шкутильгав, його бив озноб, і дуже хотілося спати. Він йшов уже багато днів, куди і навіщо, не знав, йшов безцільно, страждав від самотності і все частіше згадував свого господаря, маму …

Як же йому знову хотілося пригорнутися до її теплого тіла, зігрітися, як в дитинстві, відчуваючи себе в цілковитій безпеці.

– Невже мій господар був єдиною доброю людиною на світі? – плакав він уві сні, – ні … був ще двірник, зараз – навколо лише темрява …

Сон був перерваний гострим болем: чоловік навалився на собаку і намагався перерізати йому горло. Але, врослий ланцюг врятував пса життя: ніж, ковзнувши по залізу, встромився в плече. Алабай різко схопився, скинув з себе вбивцю, грізно ощирився, і вбивця кинувся навтьоки.

– Треба викликати поліцію! Скажена собака на заправці! Кинулася на мене, звірюка, величезна! – влетів він в придорожній магазинчик.

– Покусав! – розмахував руками, в крові алабая.

– Телефонуйте до поліції!

– Скажена? Закрити двері! Нікому не виходити! Викликаю наряд! – розпорядився охоронець.

Пес, кульгаючи, і залишаючи за собою криваві сліди, рухався по узбіччю траси,

З кожною хвилиною він все більше слабшав. Разом з останніми силами йшло бажання минало, і тільки в очах – німе запитання: за що?

Якщо дійсно Бог дивиться на людей очима собак – чому цей світ до сих пір існує?

Десь вдалині заревіла поліцейська сирена. І пес вирішив не опиратися долі. Метрів за п’ятдесят від заправки, ліг на узбіччя:

– Більше не можу – Добийте!

І, коли поруч зупинилася машина, вийшли люди, пес, готовий до найгіршого, прикрив очі.

– Що з ним? – почув він жіночий голос, – відпочиває чи машина збила?

Жінка нахилилася і … несподівано, погладила його велику, плюшеву голову.

Пес здивовано відкрив очі. Скільки років він не бачив людської ласки! Перед ним стояла молода, тендітна, безстрашна жінка.

– Дозволиш подивитися, що з тобою? Ти ж хороший хлопчик?

– Треба терміново їхати в клініку, інакше помреш від втрати крові! Підеш зі мною, малюк!

І велетень довірився відразу: піднявся, на тремтячих від слабкості лапах, пішов до машини. Сил ледь вистачило, щоб залізти на заднє сидіння.

– Молодець, розумниця, будеш жити! – примовляла жінка, допомагаючи йому забратися в автомобіль.

Пса дбайливо закутали вовняним пледом, і він відразу занурився в спокійний, глибокий сон – навіть сирена поліцейської машини не змогла його розбудити.

Настраждавшись, собака все-таки отримав людську любов і тепло, чи не так?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector