Прийшов син до батька:
– Розлучаюся. Набридло! Права мати – дружина у мене лінива. Скільки можна самому вигрібати?
– Вибач мені, сину, – сказав у відповідь батько.
– За що?
– За те, що я не завжди був добрий із твоєю матір’ю. Це моя вина, що в тобі є темний куточок з думкою про розлучення.
– Не розлучатися?
– Не розлучайся… Навіть не думай ніколи про це.
– Терпіти до кінця днів?
– Не треба терпіти… Ти не її терпиш, а своє погане ставлення до неї. Змінишся сам – зміниться все довкола.
– Як змінитись?
– Дивись на жінку, як учить Господь. Вона – Його дар для тебе. Твоя радість. Твоя помічниця. Мати твоїх дітей. Несильна посудина, яку Бог дав тобі в руки, щоб ти тримав ніжно, обережно, зберігав. Все інше – дрібниці! Якщо вона щось сьогодні не вміє – навчиться.
Ти і сам не все вмієш, що маєш робити. Якщо щось не встигає – покрий цю її слабкість своєю силою та любов’ю. Якщо чогось не знає, розкажи увечері за чашкою чаю, ніжно обійнявши за плечі. Ваш шлях – він тільки ваш. Ваше кохання – тільки ваше.
Будь-хто, хто «вставляє» тобі очі ненависті, – ворог твого дому. Навіть якщо це твоя мати, твій брат, чи твій найкращий друг. Не суди їх за це. Вибач. І кожному з них дай зрозуміти, що за твою дружину, за своє кохання ти, якщо треба, без роздумів помреш, але нікому навіть поганим словом доторкнутися до своєї родини не дозволиш.
– Вас із мамою теж хотіли розлучити?
– Ми й без «помічників» іноді міцно сварилися. Дурними були, гордими. У вас інше життя. Вас від Бога ніхто не жене. Просіть у Нього мудрості. Поступайтеся один одному. Жалійте і втішайте один одного…
Кохання, якщо ти не знаєш, воно ж росте. Усю її велич, усю її цінність ти побачиш тільки в глибокій старості, коли все ту ж дружину ввечері ніжно обіймеш за плечі, і вам не треба буде слів.
