Такого повороту подій Галина зовсім не чекала.
– Не приходь більше до мене! Я взагалі навіть не знаю, чи моя це дитина. Може, ти її десь нагуляла? – кричав Федько.
Галя не могла повірити, що це говорить він – чоловік, який освідчувався їй у кохання, казав, що вони разом до кінця життя.
Ні! Тепер це був не він. Це зовсім чужа для неї людина. Розгублена, зла, сердита.
Жінці було уже 37, тому вона вирішила народжувати. Поплакала трохи за своїм коханим, але робити нічого, жити треба далі.
Галина була непоказною, скромною, тому сподіватись зустріти іншого чоловіка навіть було не варто.
Народила маленьку дівчинку. Назвала Христинкою. Дитина була такою ж тихою і спокійною, як мама. Тому жодних проблем з донькою Галина не мала.
Все було ніби добре, Галя дівчинку годувала, одягала, мила, але материнський інстинкт до кінця у неї так і не проявився. Можливо, вона підсвідомо звинувачувала Христинку у тому, що через неї їй довелось з Федьком розлучитись чи що?
Мала, буває, просить:
– Мамо, ходімо пограємось?
– Мамо, а йдемо на вулицю сніговика ліпити?
– Мамо, а заплети мені таку косу довгу, як у Рапунсель…
А жінка все відмахувалась:
– Потім.
Приголубити, обійняти донечку – це було рідкість. Не хотілось їй цих ніжностей. Як би дитина не просила.
А коли Христині виповнилось 9 рочків сталось нечуване. У Галини з’явився кавалер. Вона його до дому свого привела. А жила Галя в селі. То ж усі гомоніти почали: “Яка Галина легковажна! У неї донька маленька вдома, а вона мужика в дім привела!”
Володя був вантажником. Галя ж у магазині місцевому працювала, а він з’явився нізвідки і влаштувався до них на роботу – товар розвантажував. Так і закрутився у них роман.
Галя його в себе поселила, бо ж жити йому було ніде.
Вона сусідів не слухала, все намилуватись Володькою не могла. Чоловік мовчазний був, та роботящий.
Будинок Гальки підремонтував, бо ж усе вже валилось без міцних чоловічих рук.
Мало помалу сусіди почали захоплюватись Володею, просити його про допомогу: там щось підремонтувати, там занести, там зібрати.
– Якщо ти старий або немічний, то так допоможу, а як ні – то плати – говорив чоловік.
Одні давали гроші, інші – продукти(яйця, молоко, м’ясо, овочі). Все до хати ніс – годувалець.
Галя з появою Володі змінилась дуже – засвітилась, погарнішала, добріша стала. Розтанула.. І з дочкою м’якша тепер.
А Христинка росла. Ось уже в старшу школу перейшла. Якось вона пішла після школи до подруги, засиділась там. Повернулась аж надвечір. Заходить на подвір’я. А там…Гойдалки висять. Вітер розвіває їх і вони хитається. На дерево причеплені. Дерев’яні. Так і хочеться на них сісти. Збоку Володя стоїть, посміхається.
– Дядько Володя, це ви для мене? – здивовано спитала дівчинка. Вона була готова розридатись від щастя. Ніхто для неї не робив схожого.
– Та для тебе, а для кого ж іще?
Після того, як Христинка вдосталь накаталась і натішилась подарунком вітчима, вони пішли у дім вечеряти.
Готування на себе теж взяв Володя. Які ж він пироги смачні пік! Пальчики оближеш!
Він Христину навчив столи накривати, сервірувати.
Скільки ж талантів виявилось у цьому мовчазному непримітному чоловікові! Такий талант Галька відкопала.
Володя завжди забирав дівчинку зі школи, коли темніти почало швидше. Вони йшли, він їй історії зі свого життя розповідав, це дуже їх зблизило.
Він сказав, що з батьківського дому його брат вигнав, а це після того, як він матір хвору обходжував декілька років. Некрасиво вчинив з ним. Та він образи не тримає.
Також Володя навчив дівчинку рибалити. Вже вдосвіта вони вдвох вибирались на озеро. І сиділи. Чекали. Поки клюне.
Гриби разом у лісі збирали. Показував, який хороший, а який поганий.
Влітку, коли дівчинці було 13, купив їй перший велосипед. Навчив на ньому кататись.
Взимку – ковзани. І тільки більший мороз стукнув – гайда на озеро, їздити.
Якось після того, як вони на ковзанах покатались і уже повертались додому, дівчинка раптово зупинилась і пронизливо подивилась Володі в очі.
– Дякую тобі. За все. Тато..
Володі потекла сльоза по щоці. Від щастя. Він був неймовірно радий бути батьком для цієї маленької дівчинки.
Христинка виросла, поїхала вчитись у місто. Вони менше часу проводили з Володею, але від цього зовсім не віддалились. Він був завжди поруч. На її випускному. На її першій лінійці в університеті. На її весіллі. Вів її під вінець. У пологовому. Чекав, поки внук родився. няньчився з ним, любив його, як і Христину.
А потім він пішов.. Настав його час.
На похороні Христинка з матір’ю дуже плакали. Це було дуже важко для них. Відпустити Володю. Але на прощання дівчина промовила:
– Прощавай.. Ти був найкращим татком у світі..
Не дядьком Володею, не вітчимом, а батьком.
Адже батько не той хто зробив, а той хто виховав. Хто завжди підтримував і був поруч…
Ви теж гадаєте, що батько це той хто виховав, а не народив?
