— Якщо вам дорого, то не їдьте в ресторан. Ніхто вас не тягне, — сказала голова батьківського комітету і грюкнула папкою по парті.
У класі стало тихо. Переді мною лежав аркуш з розрахунками: ресторан, фотограф, відеограф, діджей, квіти, ще й за вчителів доплатити. Внизу ручкою виведено: 1500 з людини.
Я той листок взяла в руки і кажу:
— А без цього всього не можна? У дітей телефони є. Фото самі зроблять. Музику на флешку скинути — і досить.
На мене одразу посипалось:
— У дітей випускний раз у житті.
— Не треба всім свято псувати.
— Ви думали, що зараз усе по 100 гривень?
Одна мама навіть не стидалася:
— Ми й так не раз скидалися вашій доньці. То на екскурсію, то на концерт, то ще кудись. Скільки можна?
А тоді та, що головна, видала при всіх:
— У всіх є діти. Всі працюють. А не народжують і не чекають, що хтось допоможе.
Я встала, взяла сумку, ключі, і мовчки вийшла з класу. За спиною ще чула:
— Образилась.
— А що ми не так сказали?
Додому прийшла зла поклала на стіл той листок з сумою:
— Оце вони хочуть на один вечір.
Яна глянула і тихо спитала:
— Ми не підемо, так?
Я почала її заспокоювати. Сказала:
— Плаття нам позичили. Туфлі теж. Сусідка зачіску зробить за шоколадку. На вручення атестата підеш гарна. А в те кафе я гроші не дам.
Вона мовчала. Але було видно, що їй боляче. Бо однокласниці вже в чаті скидали фото суконь, меню, обговорювали, хто де сидітиме.
За кілька днів стало ще гірше. Яну в коридорі зупинила одна мама і сказала:
— Передай мамі, що не треба всіх вчити економити. Хто не тягне, той сидить вдома.
Яна прийшла додому червона.
— Мамо, навіщо вони це кажуть мені?
Я вже сама пішла до школи. Зайшла після уроків, а біля кабінету стояли дві мами.
— Якщо маєте щось до мене, говоріть мені, а не дитині.
Та сама голова комітету скривилась:
— А що не так? Ми ж вам одразу сказали: не маєте грошей — не йдіть.
Я кажу:
— То й не піду. Але рот на мою дитину не відкривайте.
На вручення Яна пішла. Плаття було чуже, туфлі теж не її розміру, трохи тиснули. Сусідка справді зробила їй зачіску і макіяж за шоколадку. Я стояла в залі й дивилась, як інші після атестатів сідають у машини й їдуть у ресторан.
Моя донька прийшла додому, розігріла котлети на вечерю. Ми сиділи на кухні, а її однокласники вже хизувалися фотографіями з ресторану – кулі, торт, ведучий, танці.
Я думала, що на тому все й закінчиться. Але ні. Через кілька днів чутки поповзли по всій школі. Бо в мене ще діти там вчаться.
Одна вчителька якось сказала мені в коридорі:
— Ви б трохи спокійніше з батьками. Бо про вас різне говорять.
Я спитала:
— Що саме?
Вона очі відвела:
— Що ви постійно на всьому економите і чекаєте, що вам допоможуть.
Потім і менша донька, Христина, прийшла зі школи і каже:
— Мамо, мені сказали, що ти на випускний теж не здаси і я буду гірша за всіх.
Оце вже було занадто. Не ресторан мене добив – те, що вони полізли до іншої дитини, якій ще два роки вчитись.
Я дістала з шухляди всі шкільні чеки, старі квитанції, списки зборів, що ми здавали коли могли. Склала в папку – там і на прибирання, і на подарунки, і на зошити, і на поїздки, де ми все ж платили.
Наступного дня пішла до директорки. Поклала папку на стіл і сказала:
— Або в школі припиняють ці плітки про моїх дітей, або я піду далі. Бо мої діти не винні, що в мене нема зайвих грошей на чужі ресторани.
Після того стало тихіше.
А я для себе вирішила одне. На Христинин випускний я ні з ким уже нічого не обговорюватиму. Не буде в мене більше цих зборів, де тебе при всіх рахують по кишені.
Прийдемо на атестат. А далі — додому. І крапка.
