Пропрацювавши не один десяток років у лікарні, я вже й не думала, що мене можна чимось здивувати.
Але ця історія розчулила мене до глибини душі. Досі намагаюся зрозуміти, як люди, яких важко назвати батьками, змогли так вчинити зі своєю кровинкою.
Вночі машиною швидкої допомоги до лікарні привезли молоденьку дівчину, яку перехожі випадково знайшли в парку. Вона лежала на лавочці, а в руці тримала спорожнілу баночку снодійних таблеток.
Я й гадки не мала, що могло спонукати зовсім юну дівчинку так різко обірвати не лише своє життя, а й життя власної дитини. Схоже, що пацієнтка вже 7 місяць носила малюка під серцем.
Лікарі швидко зробили все можливе, аби врятувати одразу 2 життя. На щастя, більше нічого не загрожувало ні матері, ні дитині.
Тієї ночі я чергувала, тож якраз зайшла в палату дівчини, коли та, врешті-решт, прийшла до тями:
– Де я? Що я тут роблю? Відпустіть мене, ви не повинні були мене рятувати! Навіщо?! – кричала пацієнтка, вириваючись з мотузок, якими її напередодні зв’язали лікарі, очікуючи чергового нервового зриву.
Я намагалася її заспокоїти словами, пояснити, що все буде добре, але вона, схоже, мене навіть не чула. Хвиля розпачу, гніву і злості накрила її з головою.
Мені стало її дуже шкода, бо вона мені нагадала мою доньку – така ж юна.
Я просто підійшла до неї, схилилася і міцно її обійняла. В той момент вона притулилася до мого плеча обличчям і гірко заплакала.
Декілька хвилин сльози не припиняли текти з її обличчя, але, може, це й було на краще. Так вона бодай трохи звільнилася від болю і образи, які примусили її піти на такий крок.
Після істерики дівчинка швидко заснула, а коли прокинулася, то я все ще була поруч.
Я спитала її, чи не хоче вона поговорити. Пацієнтка кивнула і почала свою розповідь.
Виявилося, що її звати Уляна, сама вона родом з невеликого селища, а в місто приїхала на навчання. Дівчинка дуже розумна і відповідальна: сама вступила на бюджет педагогічного факультету, знайшла собі підробіток, аби не обтяжувати своїх батьків. Все було б нічого, якби вона не закохалася в старшокурсника.
Банальна історія: негідник обманув бідолашну. Розповідав їй байки про кохання, повагу і щасливе сімейне життя в майбутньому, а сам просто скористався наївністю і довірливістю простої і дуже закоханої дівчини.
Коли Уляна розповіла коханому, що вагітна, він висміяв її. Більше того, пустив чутки по всьому університету про те, що дівчина зрадила йому з якимось хлопцем з її села, тож приймати нагуляну дитину він наміру не має.
Ось так легко і просто зняв з себе всю відповідальність за свій ганебний вчинок.
Уляна шукала підтримки у своїх батьків, але вони, побачивши її кругленький живіт, відмовилися від неї. На додачу ще й сказали, щоб та навіть не з’являлася в рідному селі і не соромила їхнє чесне ім’я.
Дівчині навіть йти було нікуди – друзів у місті так і не завела, бо увесь свій час присвячувала навчанню і коханому, зі студентського гуртожитку її ось-ось мали вигнати через її вагітність – одним словом, якийсь глухий кут.
Уляна бачила єдиний вихід з цієї ситуації – закінчити свої страждання якомога швидше.
Я вислухала все це, поглянула на нещасну дівчинку, яка втратила довіру до всіх, кого так любила, і не розуміла, як люди можуть так чинити з тими, хто потребує їхньої допомоги.
Я витерла сльози і залишила Уляну на одинці з її думками.
Вона пролежала у нашій лікарні 2 тижні. За увесь цей час на порозі її палати ніхто так і не з’явився.
Ніхто, крім нашого інтерна. Якби не молодий юнак, годі й уявити, що могло би трапитися з Улянкою. Він щодня навідувався до пацієнтки, приносив їй фрукти і квіти, приходив навіть у свій вихідний.
Коли Віктор відчиняв двері палати, то на обличчі дівчини одразу з’являлася посмішка. Неважко було здогадатися, до чого справа йде.
Вже за рік Уляна стала постійним відвідувачем нашої клініки, тільки тепер не у ролі пацієнтки, а в ролі дружини провідного хірурга – Віктора Павловича.
Він, до слова, прийняв її малюка, наче рідного. Часто залишається з ним вдома, аби дружина мала змогу здобути освіту своєї мрії. Шкода тільки, що батьки дівчини так і не змогли її прийняти. А дарма, на старості літ шкодуватимуть, що навіть поглянути не хотіли на власного онука.
Ось така історія про те, як кохання однієї людини зремонтувало зламану долю іншої. Ніколи не потрібно падати у відчай, бо не знаєш, в який момент тобі на голову впаде твоє щастя.
Чи вразила вас ця історія?
Що можете сказати про батьків Уляни?
Фото з відкритих джерел
