Я дуже любила свою найкращу подругу Надійку. Ми з нею ще зі школи разом товаришуємо. Всі вчителі говорили про нас жартома, що ми нерозлийвода.
Вона – справжня красуня: довгі ноги, розкішне каштанове волосся, ідеальна фігура.
А я простенька дівчинка, яку було ледь помітно біля такої вродливої подруги. Та я ніколи не комплексувала з цього приводу, не заздрила подрузі. Вірила, що на кожен товар є свій покупець, тож не варто надто хвилюватися з приводу своєї непримітної зовнішності. Зрештою, закохуються не в обличчя, а в душу.
Схоже, так вважала в юності лише я. Навіть моя матір була проти моєї дружби з Надею. Казала, що я ніколи собі не знайду хлопця, якщо буду увесь свій час проводити з нею.
Я завжди захищала Надійку, але кожного разу коли ми виходили в люди на дівочі посиденьки, увагу кавалерів привертала лише вона.
Якось подруга познайомилася з Віталієм. Хлопець скромний, вихований, але, як і я, дуже непримітний. Він, звісно, закохався у Надю по вуха. Готовий був заради неї на все, та вона взаємністю не відповідала. На той час вже зустрічалася з одним красунчиком із нашого університету.
Прийшла Наді в голову ідея звести мене з набридливим кавалером:
– Софійко, як це так тобі не щастить з тими чоловіками?! Пора виправляти ситуацію. Приходь сьогодні до мене в гості. Я тебе з деким познайомлю.
Цим “деким” і виявився Віталій.
Якось закрутилося все, ми й почали зустрічатися із ним. Без особливого ентузіазму і пристрасті, зате з повагою і розумінням у стосунках.
Мама застерігала мене:
– Доню, не пара він тобі. Не кохає тебе. Ти заслуговуєш значно більшого.
Та я й чути нічого не хотіла, на той час вже встигла у нього закохатися.
Не минуло й року, як ми одружилися. За рік з’явився наш синочок Дмитрик.
Перші 3 роки сімейного життя були надзвичайно щасливими. Віталій уважний, добрий, вихований. Ніколи мені слова кривого не сказав. А завдяки його працьовитості і розуму ми не мали ні в чому потреби, бо він гарно заробляв.
У Надійки життя теж склалося: вийшла заміж за свого красунчика, але дітей вони не планували – хотіли пожити для себе.
Ми навіть сім’ями товаришували, часто сиділи великою компанією в якихось затишних закладах.
Все змінилося, коли ми дізналися, що чоловік Наді їй зраджує. Мені було дуже прикро за подругу, хвилювалася, як би вона в депресію не впала.
Якою ж наївною я була. Вона часу дарма не гаяла, знала чоловіка, який точно підставить їй своє плече у час труднощів.
Цим чоловіком був мій Віталій.
Я здогадувалася про те, що між ними щось відбувається, але все стало цілком зрозуміло, коли він про все мені розповів сам:
– Пробач мені, Софійко, я ніяк не можу її забути. Засіла вона у моєму серці, розумієш? Ти тільки Дмитрика у мене не забирай! Він ж мій синочок.
Я промовчала вибігла з кухні до ванної і проплакала там усю ніч, намагаючись себе бодай трохи заспокоїти.
Наступного ранку зібрала усі речі Віталіка і відпустила його. Пообіцяла, що із сином бачитиметься тоді, коли хотітиме цього.
На перших етапах мене дуже підтримувала мама, та й час поволі минав, біль втихав.
Звісно, було дуже важко йти на шкільні свята нашого синочка і знову зустрічатися з чоловіком, який мене зрадив.
– Що зятьку, несолодко тобі з Надькою живеться. Схуд ти якось, виглядаєш не дуже, – підколювала Віталіка мама.
– Мамо, та годі. Залиш його в спокої. Не чіпляйся.
Так і жили рівно до того моменту, як у Наді з’явився черговий коханець, від якого вона завагітніла. Сама прийшла на поріг моєї квартири і почала просити, аби я забрала собі Віталіка назад, Так, ніби він річ якась.
Розповіла, що мій колишній дуже хворий. Потребує догляду і тривалого лікування, а їй же ніколи, бо вона своїм особистим життям зайнята.
Я довго вагалася, але совість не дозволила мені залишити Віталіка напризволяще. Як-не-як, а батько моєї дитини.
Прийняла його назад, виходила, вилікувала. За три місяці почав одужувати.
Життя налагоджувалося, Віталік робив усе, аби відновити наше кохання і мою до нього довіру.
Через півроку на порозі нашого дому знову з’явилася Надя. З кругленьким животом.
– Віталік, повертайся до мене. З Василем усе скінчено. Я ж твою дитину ношу під серцем.
В розмову я не втручалася, нехай розбираються самі.
– Знаєш що, Надю! Якщо ти зараз не заберешся з-перед моїх очей, то я зроблю тест ДНК і осоромлю тебе на все місто, тому просто йди.
Після того вечора ми ніколи її не бачили. Розповідали, що вона перебралася до іншого міста.
Я змогла пробачити Віталіка, хоч і не одразу, але наше життя почало налагоджуватися. Тепер я по-справжньому щаслива.
Чи змогли б ви пробачити такий вчинок чоловіка?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
