Ще змалечку я знала, що вийду заміж за Дмитра. Варто було мені навчитися ходити, як я почала увесь час бігати за старшим товаришем.
Дмитро був для мене найближчим другом, якому я могла довіряти усі свої таємниці. Шкода тільки, що він виріс, став підлітком, тож йому не подобалося більше витрачати свій час на маленьку дівчинку, яку в той час цікавило лише навчання і відмінні оцінки в щоденнику.
Він знайшов для себе іншу компанію, в якій було багато хлопців та дівчат, а про мене довгих 6 років не згадував.
Та я собі тим не журилася, в глибині душі знала, що Дмитро – це моя доля, тому, де б він зараз не був – все одно повернеться до мене.
Так і сталося! Після довгих років служби в армії хлопець таки повернувся до рідного містечка. Змужнів, став справжнім красенем. Та ще й військовий! Коли я його побачила, то зрозуміла, чому ж мені не виходило побудувати стосунки з іншими… Правильно, бо кращого за Дмитра чоловіка для мене не існувало.
Я за ці роки теж змінилася, стала набагато вродливішою, впевненішою в собі. Тож коли Дмитро запросив мене на побачення – одразу ж погодилася.
Усю ніч ми прогулювалися біля річки, милуючись зоряним небом. У нас було стільки спільного: ми могли поговорити, про що завгодно, навіть фрази одне одного закінчували однаковими словами. Тоді я вже розуміла, що цей хлопець стане для мене найближчою людиною, як колись у дитинстві, але коли Дмитро мене поцілував – в голові промайнула думка: “Я вийду за нього заміж!”
Невдовзі так і сталося. Ми відгуляли гучне весілля. Усі гості не припиняли повторювати:
– Дивлюся на молодят і розумію: от 2 половинки одного цілого нарешті склалися докупи!
Хотіла я тоді додати, що зовсім скоро нас буде вже не 2, а 3, бо під серцем носила нашого з Дмитром малюка.
Не минуло ще й декількох місяців після весілля, як мого чоловіка викликали на термінове завдання. Не могла я собі пояснити того відчуття, яке розривало моє серце на шматки. Якась тривога в суміші з нестерпним страхом втратити найбільше кохання свого життя. Дмитро, заглядаючи в мої налякані очі, заспокоював мене, казав, що все обов’язково буде добре. Він швидко вирішить усі справи і повернеться до мене живим та здоровим.
Я знала, що коханий завжди дотримує свого слова, але цього разу він не зміг…
Звістка про його смерть прийшла незадовго після народження нашої доньки Алінки. Я не хотіла жити, просила Бога, щоб Він забрав мене до мого Дмитра.
Але коли я заглянула в очі моєї донечки, які наче змалювали з обличчя коханого, то зрозуміла, що на своїх руках тримаю увесь свій сенс. Живу далі, тим паче має ж їй хтось розповісти про її найкращого татка у світі, який дивиться на неї увесь час з найбіліших хмаринок на небі.
Чи вразила вас ця історія?
