“Які ж блакитні у нього були очі. Такі я бачив лише в нього і в малих дітей, які дивляться у літнє небо. Коли він від нас пішов, то і неба стало менше, і зірки стали не такі яскраві. Але на землі лишились його пісні, і доки вони житимуть, доти і Володя буде з нами. І коли Судді Вічності говоритимуть про наш Час, змалювати портрет Часу без Володіних пісень, без його блакитних очей не можна буде”, — визнає Юрій Рибчинський.
Софія Ротару: “Володя був моїм композитором. Всі пісні, які він писав, одразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалося само собою, немовби ця мелодія жила в мені, була моєю і хтось просто торкнувся струн моєї душі, й вони зазвучали. З ним було легко, з ним було радісно працювати. Він був добрим, він був щедрим. Рідко буває в житті, щоб так поєднувались краса зовнішня й душевна.
Я рада, що встигла на фірмі «Мелодія» випустити велику платівку Володі Івасюка. Вона стала такою успішною! Протягом 1977–78 років мала аж вісім перевидань.
З вдячності Івасюк запросив мене до Львова. Володя вийшов до нас не відразу, лише хвилин через 10. Та й прийшов він з таким подарунком: подарував мені перстень з діамантом! І досі не можу його зняти, ношу на всі концерти.
Хотів ще й мій портрет на обкладинку поставити, але я його від того відмовила. Тому з неї тепер на нас дивляться його ясні блакитні очі.
“Червона рута”, безумовно, є чи не найкращою з пісень ХХ століття. Нею Володя випередив час, він зробив мелодію та слова вічними. Згадайте, її ж і досі скрізь співають. На всіх святах, навіть на застіллях. Зі своїм ансамблем «Червона рута» я об’їздила світ і популяризувала наші пісні де тільки могла. Це і досі чи не найбільша моя причина для гордості.”
Левко Дутковський: “Ансамбль “Смерічка” на Володю Івасюка мав величезний вплив. Пізніше він навіть наш репертуар своїми творіннями поповнював. В одному зі своїх інтерв’ю Івасюк казав: “Звучання ансамблю на сцені мене просто захопило. Саме для “Смерічки” я написав перші свої пісні…” В одній особі Івасюк містив і поета, і співака, і музиканта. Але ж він був і великою людиною, вірним другом? щирим товаришем! Усі свої пісні він спершу показував мені, чекаючи моїх порад. А я робив усе, щоб фінальні твори почув увесь світ”.
Валерій Громцев: “Коли ми познайомились з Володею, він проживав не найкращі свої часи. Його якраз переслідував радянський режим, бо той випадково розбив чимале погруддя Леніна. Тоді цю ситуацію швидко зам’яли, але жили ми в специфічні часи. І коли Івасюк вже навчався у Чернівецькому медінституті, хтось знову на нього доніс і його відрахували. Після того розпочалось його навчання слюсарем на Чернівецькому заводі ”Легмаш”. Там ми і познайомились. Перше, що одразу привернуло увагу – його глибокі блакитні очі. Він несподівано сів за піаніно і заспівав французькою тодішній шлягер Йозефа Косми ”Опале листя”. Побачене і почуте просто мене шокувало, тому я розгубився і запитав: “А ти хто будеш, парубче?”.
“Слюсар другого розряду”, – впевнено відповів мені він. І тоді я зрозумів: переді мною велика людина.”
Василь Стріхович: «Комусь може здаватись, що Івасюк був таким собі “друзякою” для всіх. Але це геть не так. Він був людиною висококультурною. Над своїми текстами він працював і день, і ніч, що, довести їх до досконалості. Він був замкнутий, заглиблений у свій, особливий внутрішній світ, до якого не пускав нікого. Душа його завжди була для всіх загадкою. Він був постійно замріяний, романтичний, ніби десь дуже далеко. Тоді ми ще не розуміли, що перед нами – справжній геній…”
Назарій Яремчук: ”У серпні 1971 року всі учасники фільму ”Червона рута” зібралися у Яремчі. Володя Івасюк приїхав з рідною гітарою і скрізь складав, наспівував пісні. У фільмі він грав роль директора уявної концертної програми. У життs Володимир допоміг знайти свій співочий шлях Софії Ротару, Василю Зінкевичу та багатьом іншим виконавцям, яких ви точно знаєте.”
Богдан Стельмах: “Як тільки Івасюк переїхав до Львова? я зрозумів: ми маємо творити разом. Тоді вже була відома його “Червона рута” і “Водограй”. Я свою кар’єру тільки починав, але Володя покладав на мене величезні творчі надії. Точно не можу сказати, яка із пісень стала нашою першою. Але всього ми записали їх близько шести. Сьома, як я пам’ятаю, не збереглась. Вірш ”Калино, калино” мовою музики Володя переклав напрочуд швидко. Дивина, але єдиним свідком її створення і єдиним її слухачем був я — співавтор. Я бачив, як Володя вклав її до конверта і надіслав друзям з ансамблю ”Калинка”.
Так створювалось багато пісень: і виданих, і невиданих. Аж поки у другій половині 1970–их років Івасюку на московському радіо і телебаченні почали частенько натякати, що він занадто захоплюється українськими творами. Почались звинувачення в українському націоналізмі.
На ці звинувачення Івасюк казав:
— Жайворон не може співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить роздаватись трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Зозуля мусить каркати, як ворона, а синиця крякати, наче качур. Свиня має іржати, а корова вити по–собачому. Тільки так зможуть створити справжні світові шедеври.
І додав:
— Французи, італійці, поляки і всі інші цивілізовані народи співають своїми мовами і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо ними, якщо Матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують в концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.
— Де ти таке почув, Володю? — запитав батько.
— Таке не слухають. Таке пробуджується в нашій голові після сотень спостережень, якщо, звісно, ця голова не пуста, — відповів Володимир.
Які пісні Володимира Івасюка ви знаєте? Діліться в коментарях
