Лише коли діти виросли, а ми вийшли на пенсію з’явився час, щоб пожити у своє задоволення.
Ще раніше ми отримали від держави квартиру, яку згодом продали і, доклавши трохи коштів, придбали заміський будинок. Ми подбали про ділянку, облагородили подвір’я і зробили зону відпочинку. Зараз наш син з дочкою часто проводять з нами вихідні. Приїжджають, щоб позагоряти і посмажити шашлики. З городом допомагати не хочуть. Кажуть, що вигідніше все купити в магазині.
Хоча коли приходить пора збирати урожай, то усі чекають від нас гостинців. Та це дрібниці, поки ми з чоловіком маємо сили самостійно працювати на грядках.
Одного разу дочка з зятем приїхали до нас в гості, ми разом повечеряли, а потім розійшлися. Саме тоді я стала свідком їхньої розмови.
Вони не здогадувалися, що їх хтось почує, тому сміливо обговорювали, кому ж дістанеться наш будинок після смерті…Дочка розповіла про свій майбутній план: цю нерухомість продати, а натомість купити велику квартиру для цілої сім’ї. Зять погоджувався з нею і казав, що має знайомого рієлтора. Він запропонував дружині напоумити нас затіяти ремонт, щоб потім будинок коштував ще дорожче.
Я не думала, що наша дочка така меркантильна. Виходить, що вона надіється на нашу спадщину, а самостійно заробити на власне житло не планує. Вони зараз живуть на орендованому помешканні, а коли ми пропонували парі взяти квартиру в кредит, то вони категорично відмовилися.
Мабуть, ми складемо свій заповіт на сина. Сподіваємося, що він стане нашою допомогою на старості літ.
Доньці я не розповіла про цей випадок, але спілкування з нею обмежила. Намагаюся себе переконати, що я все не так зрозуміла, але неприємний осад на душі все ж залишився.
А як би ви вчинили на місці матері?
Фото з відкритих джерел
