Ніколи не розумів, як люди можуть триматися за взаємини, в яких немає жодної краплі кохання. Тому, коли моя начальниця запропонувала провести з нею вечір, я одразу їй відмовив.
Вона вже декілька місяців наполегливо намагалася мене спокусити – але всі її спроби були безуспішними. Я ніколи не доторкнуся до жінки, яка хоче мене просто використати.
Я знав, що за таке кардинальне, але свідоме рішення мені доведеться дорого заплатити. Так і сталося. Марія Степанівна не могла витримати того, що я знехтував нею, тож за кілька днів після прикрого інциденту вона мене звільнила.
Мені було дуже страшно залишатися без роботи, але я ніколи не шкодував про свій вчинок. Бог на моєму боці, і Він мені допоможе.
Я йшов вулицею і ламав собі голову, як тепер влаштувати своє життя. Мої батьки давно вже померли, тож я навчився долати усі труднощі без сторонньої допомоги. Добрів якось до свого будинку і нарешті за останні кілька днів посміхнувся. Біля під’їзду на узбіччі сиділа знайома безпритульна дівчина.
Коли я поглянув у її невинні і щирі очі, зрозумів – гріх мені нарікати на життя. От її доля по голівці не погладила: вона потрапила в невелику аварію, залишилася майже не ушкодженою, але через сильний стрес втратила пам’ять. Геть нічого не могла пригадати зі свого минулого, навіть власного імені.
Вона часто з’являлася біля мого будинку, тож ми із нею встигли навіть потоваришувати. Я запропонував, що буду називати її Лілія, бо вона схожа на ту квітку. Вона почервоніла, бо не звикла чути від перехожих компліменти, зважаючи на те, який вигляд вона мала, але погодилася.
– Привіт, Лілю! Як у тебе справи?
– Привіт, Олеже. Нічого, сьогодні якось по-особливому холодно на вулиці, – відповіла жебрачка.
– Так, вночі, мабуть, будуть заморозки, тож тобі варто подбати про себе і знайти собі нічліг, поки не стемніло.
Вона усміхнулася і лише кивнула головою.
За декілька хвилин я виніс їй посудинку з вечерею. Я так часто робив, тож дівчина не втомлювалася мені дякувати за те, що я не даю їй померти з голоду.
Я повернувся в теплу квартиру, сів за ноутбук і отримав повідомлення від друга. За якимось дивним збігом обставин, його фірма розшукувала хорошого програміста, бо ніхто не міг впоратися із тим завданням, яке компанія ставила перед кандидатами. Я погодився виконати тест, і вже за кілька годин нова робота була у мене в кишені.
Я не міг повірити, що ось так просто проблема, яка мучила мене ще годину тому, вирішилася за кілька хвилин.
Я мав би відчути невимовну радість і полегшення, але моє серце не полишала тривога. Я не розумів, чому так дивно себе почуваю, але коли підійшов до відчиненого вікна – усе зрозумів.
На вулиці було жахливо холодно, схоже, що осінні заморозки не були вигадкою синоптиків. Я ніяк не міг викинути з голови Лілю: як же вона на вулиці спатиме в таку пору.
Я накинув куртку, вибіг на вулицю і побачив, що дівчина ледь губами ворушить від холоду. Я спробував із нею поговорити, але вона навіть не реагувала. Її обличчя набуло синього відтінку, а руки нагадували шматочки льоду. Я підняв її з підлоги, і ми пошкандибали до під’їзду.
Гаряча ванна – це саме те, що було потрібно Лілі для того, щоб хоч трохи відігрітися. Я опустив її у воду, а сам намагався знайти новий комплект спідньої білизни, який я замовив для себе в Інтернеті, але прогадав із розміром.
Коли Ліля вийшла з ванни, я обернувся, аби запропонувати їй гарячого чаю, і мало не зомлів. Під усім тим лахміттям, пилом і брудом сховалася прекрасна дівчина, від одного вигляду якої в мене перехоплювало подих.
– Дякую тобі дуже. Дякую, – постійно повторювала врятована дівчина, – якби не твоя доброта, то я б давно уже померла.
– Облиш, а як же інакше. До речі, ти… Ти дуже прекрасна, – сказав я, вкриваючись рум’янцем.
Ми сіли на кухні і пили чай. Ліля розповідала мені, що більше за все на світі мріє пригадати хоч щось зі свого минулого, бо все, що у неї залишилося – це спогади про ту злощасну аварію.
Я дивився в її глибокі карі очі і не міг не допомогти.
– Слухай, а давай ми тебе сфотографуємо і викладемо фото на спеціальному сайті, де рідні розшукують зниклих безвісти.
– Я не проти.
Я зробив світлину і виклав її в мережу. За кілька годин мені написав якийсь чоловік, який надіслав фото Лілі, яке було прикріплено до оголошення про розшук.
– Дивися! Це ж ти! Зачіска трохи інша, та й зараз ти дуже схудла, але це викапана ти.
– Так, це й справді я, – підтвердила шокована дівчина.
Чоловік сказав, що він батько Лілі, і вони разом з її матір’ю розшукують її вже більше року. Стільки ж часу безпритульна провела на вулиці.
Сумніватися не доводилось – ми переписуємося з батьками дівчини.
Я написав їм свою адресу, і вони пообіцяли, що приїдуть за 2 години. Увесь цей час Ліля не могла знайти собі місця. Її погляд був зафіксований лише на стрілках годинника. Час минав так повільно, що здавалося, ніби хвилина – це ціла вічність.
– Коли ж вони нарешті приїдуть, я так хвилююся.
– Заспокойся, давай я зроблю тобі іще чаю, – запропонував я, намагаючись заспокоїти дівчину.
В той момент у моєму серці теж вирували страх і тривога. Я прекрасно розумів: якщо Ліля згадає своїх батьків, то вона поїде з ними. Вони назавжди її заберуть від мене. Одна лише думка про це завдавала мені болю.
Я ввімкнув телевізор, тож Ліля ненадовго відволіклася від своїх тривожних думок.
Аж раптом пролунав довгоочікуваний дзвінок в двері. Я відчинив і побачив перед собою двох старший людей. Коли Ліля розгледіла з-за моєї спини обличчя жінки, то одразу кинулася в її обійми.
– Я згадала тебе, мамо. Нарешті я пригадала собі твоє обличчя.
Цілої години найближчим людям бракувало, щоб намилуватися одне одним після такої довгої розлуки.
Моя Ліля, яку насправді звали Софією, обійняла мене на прощання, подякувала за допомогу, і, взявши батьків за руки, вирушила до власного дому.
Коли за людьми зачинилися двері, моє серце обливалося кров’ю: невже я ніколи більше не побачу знайоме і таке миле для мене обличчя?!
До мене хтось знову постукав. Я кинувся до входу, очікуючи побачити на порозі Софійку, але переді мною стояв її батько. Він повернувся, аби віддячити мені за порятунок своєї донечки:
– Дякую тобі, Олеже! Ти справжній герой. Якби не ти, наша дівчинка давно б уже пропала. Я хочу тобі віддячити, – чоловік простягнув мені пачку грошей.
– Ні! Я робив це зовсім не заради винагороди.
– Звісно. Я це знаю, але ти повернув нам Софію, тож це найменше, що я можу для тебе зробити.
Він поклав гроші на столик, який стояв біля дверей, розвернувся і пішов.
Наступні кілька тижнів я не можу навіть пригадати. Мені було так сумно, бо я розумів, що моя Софія, до якої я встиг прикипіти усім серцем, розпочне нове життя, а про мене, мабуть, навіть не згадає. Та й навіщо?
Декілька разів намагався їй зателефонувати, але в останню мить кидав слухавку, бо не хотів, аби вона знову пригадувала про своє жахливе життя без даху над головою.
Я вже змирився зі своєю втратою, аж раптом пролунав дзвінок у двері.
Через шпаринку я побачив, що на порозі стоїть розкішна дівчина.
– Сюрприз!
Переді мною з’явилася Софія! Я очам своїм не вірив.
– Я сподіваюся, що не завадила тобі. Пробач, що раніше не приходила, просто хотіла з усім розібратися. Стільки спогадів почало виникати в моїй голові! Я думала, що збожеволію.
Я не міг з себе й слова вичавити. Стояв і дивився на дівчину очима, повними захоплення.
– Ти образився? Я можу піти, це нічого, – розгубилася Софія.
Нарешті я зметикував, притягнув її до себе і почав цілувати. Вона мене не відштовхнула. Зовсім навпаки, поклала руки мені на плечі і притулилася до мене ще дужче.
Потім вона розповідала мені усе про своє життя. Виявилося, що її батьки дуже заможні люди, тож вона тепер живе в розкішному заміському будинку.
За кілька місяців мене туди запросили. Коли я оглянув масштаби цієї садиби, то зрозумів, що мати і батько Софії, мабуть, будуть проти нашого шлюбу. Для спадкоємиці таких статків схочуть підшукати достойного нареченого. А я, хоч мав престижну роботу, але величезними багатствами поки похвалитися не міг. Як же я помилявся.
Михайло Григорович з перших хвилин зустрічі обійняв мене і сказав:
– Олеже, ти подарунок, який нашій доньці дістався від Бога. Він хотів піклуватися про неї, тож познайомив її з тобою. Ми будемо щасливі, якщо ти станеш частиною нашої сім’ї.
За кілька місяців так і сталося. Ми переїхали на власну квартиру, яку подарували Софійці батьки.
Коли ми лежали у ліжку я зізнався коханій:
– Твій батько сказав мені, що я Божий подарунок для тебе. Я так не думаю: це ти – мій подарунок. Я відчуваю, що Всевишній заповнив тобою усю порожнечу, яка колись в мені була. Тільки поруч з тобою я відчуваю себе повноцінним.
Дівчина заплакала і сказала:
– Я перетерпіла б іще раз усі незгоди, аби тільки бути поруч з тобою усе життя.
– Тепер на нас чекає лише сімейне щастя і любов, – відповів я і ніжно поцілував дружину.
Що вас вразило у цій історії?
Чи допомогли б ви безпритульній, якби опинилися на місці Олега?
