Ольга Василівна ішла вулицею. Додому повертатись не хотіла, бо хто її там чекає? Порожнеча і тиша…
Двадцять років тому не стало її чоловіка, а діти роз’їхались, хто куди. Телефонують до неї рідко, приїжджають ще рідше. Лиш деколи фото внуків відправляють, щоб бабця не забула, як вони виглядають.
Після втрати коханого, Ольга повністю присвятила себе дітям та роботі. Знайшла в цьому віддушину. А тепер що? Вдома постійно працює телевізор, з яким Ольга подекуди розмовляє, щоб голос власний чути.
Адже з виходом на пенсію і поговорити тепер ні з ким, раніше, хоч колеги були.
Квартира пуста, а душа її самотня.
За роздумами про своє життя, Ольга оступилась і гепнулась на землю. До неї підбіг якийсь чоловік.
– Все гаразд? Іти зможете?
– Так, так. Дякую. Стара я вже, не бачу, де іду..
– Та яка ви стара? Ще молоденька зовсім. Це я от вже пенсія..
Ольга засміялась. Вони присіли на лавку і говорили аж до самого вечора. Степан провів жінку додому і домовився про наступну зустріч. Тепер вони щовечора бачились у парку, гуляли і розмовляли.
Навіть зимою, коли усе позамітало снігом. Одного такого вечора Ольга запросила Степана до себе додому, адже дуже замерзла. Чоловік не відмовився, чекав цієї пропозиції.
– Там ще більше мести почало на вулиці – сказала жінка – Якщо хочеш можеш залишитись у мене, я тобі постелю на дивані..
– Я був би дуже вдячний тобі, Оленько. Якщо чесно не дуже хочеться у таку погоду на вулицю виходити..
Так вони все частіше почали бачитись. А за декілька місяців Степан взагалі перебрався до Ольги. Це сталось дуже непомітно для них. Він не хотів залишати її саму, а вона не хотіла його відпускати. Так і зійшлись дві самотні долі.
А Ольга більше не відчувала порожнечі у квартирі, там завжди на неї чекав Степан. Вони разом ходили по продукти, разом готували.
Лише одне турбувало жінку – вона не могла зізнатись дітям, що має нового кавалера. Вона знала, що дочка з сином дуже прив’язані до батька. Та вже минуло стільки часу… Пора їм сказати.
У Ольги мав бути день народження. Діти пообіцяли приїхати. Чудова нагода познайомити їх зі Степаном. Та жінці було ніяково, що він живе разом з нею. Тому вона попросила його на деякий час повернутись до себе додому. Чоловік погодився.
Діти приїхали зі своїми сім’ями. Квартира наповнилась шумом від дітей і веселощами від свята. Таке Ользі Василівні дуже подобалося.
Вона вирішила серйозно поговорити з дітьми і розповісти про Степана, покликала їх на кухню. Їй було важко наважитись, бракувало рішучості, впевненості, що діти підтримають.. Та все ж промовила.
– Я знайшла чоловіка. Мені з ним дуже добре. Я нарешті не почуваю себе самотньо. Ми живемо з ним разом. І я б хотіла вас познайомити.
– Ти що? – перепитала донька. -Ти ж пенсіонерка, мамо! Які чоловіки! Як це живете разом? ДЕ, Тут? У квартирі, яку ви придбали колись разом з батьком?
– Так, мамо – підтримав брат – Це ні в які рамки не лізе! Чого тобі спокійно не живеться, як усім старим жінкам! Я й говорити про це не хочу…
Такої реакція Ольга Василівна не очікувала точно. Вона схилила голову і мовчала. Вона сподівалась, що діти її підтримають. Що вони будуть щасливі за неї. А тут ось так..
Коли вони прощались, то донька сказала матері:
– Запам’ятай, якщо ти ще раз в наш дім приведеш того чоловіка, то ні нас, ні онуків не побачиш більше. Або ми, або він.
Гірко стало Ользі від цих слів. Вони ранили її у самісіньке серце.
Вона знала, що вибере.
Ввечері, набравшись сміливості, зателефонувала до Степана.
– Степане, тобі краще більше до мене не приходити. Нам варто не бачитись. Діти мої..Вони проти наших стосунків… Прости мені.
А як ви гадаєте, як можна розцінювати ставлення дітей? Чи добре вони вчинили з матір’ю?
