– Я буду вчитися тільки в Києві! – заявила батькам їхня єдина донька після закінчення школи.
Останні були трохи спантеличеними. Але знали характер доні, тому перечити навіть не бралися.
Олександра тільки хитала головою і розводила руками, скоса поглядаючи на Машу. Але хіба ж вона могла щось вдіяти? Батьки дуже любили свою дитину і постійно давали їй тільки найкраще. Не стали змінювати традицію і тоді.
Олександра Ігорівна, як і її чоловік Петро Григорович, постійно собі у всьому відмовляли. Не жили, як-то кажуть, на широку ногу. Вона була медсестрою у місцевій лікарні, а він пів життя на заводі. І все одно грошей не вистачало. Через це жінка інколи підпрацьовувала доглядальницею. Не відставав від дружини й Петро. Виготовляв дерев’яні стільці на замовлення. Маша ж просто була відмінницею, аби добре скласти іспити та вступити на бюджет. Втілити заплановане у неї вийшло. Та ще й столицю підкорити вдалося. Були деякі проблеми із житлом. Не все так гладко пройшло із гуртожитком. Але студентка самостійно домовилася з майбутньою однокурсницею і вони вирішили разом орендувати житло.
Усе складалося якнайкраще. Але все одно Олександрі та Петру було тривожно відпускати своє чадо так далеко від рідного дому. Як вона буде там жити без них?
Грошей і надалі не вистачало. Було б непогано кинути навчання і взятися за підробіток, щоб допомогти рідним. Втім, освіта Маші для всіх, як і для неї самої, тоді була на першому місці. Дівчинка ніби й не бажала зрозуміти, що у батьків сил не вистачало заробляти, щоб покрити всі її витрати. Згодом, коли стало і геть скрутно, сім’я продала автомобіль. Втрати значні, але ж це все для єдиної доні.
– Тепер я хочу жити сама. Мені набридло ділити квартиру з однокурсницею. Тож Світлана з наступного року переїздить. – одного дня заявила Маша.
Батьки розуміли, що тепер їм доведеться оплачувати повну суму помешкання. А це чималі гроші. Вони намагалися поговорити з донькою, але все було марно.
– А як же моє особисте життя? У мене його зовсім немає, бо я змушена ділити житло ще із кимось і йти на вічні компроміси. Це місто таких можливостей! А я їх усіх через вас мушу втрачати. Чи ви пропонуєте мені все кинути? Хочете, щоб я повернулася в наше, забуте Богом, місто з незакінченою освітою? Тоді для чого було це все починати?
Батьки знітилися. Зла доні вони не бажали точно. Тож вирішили продати все золото, яке отримали у спадок. Так протягнуть ще ті останні навчальні роки.
Олександра хотіла, щоб її Маша жила зовсім іншим життям. Кращим. Для цього, як вірила жінка, слід було отримати гарну освіту. А потім знайдуть хорошу роботу. Влаштують доню і вона їм допоможе.
Перед закінченням університету єдина донька раптом заявила, що гроші їй вже не потрібні. З одного боку батькам стало легше. А з іншого їм не давало спокою питання: а звідки ж такі гроші?
Маша запевняла, що все гаразд. Вона просто влаштувалася на хороший підробіток, і заробляла непогані гроші. От і все.
Більше Олександра та Петро випитувати не стали. Бачили, що їхня донька нарешті щаслива. А якщо щаслива вона, то добре і їм.
– Про батьків геть забула. Не навідуєшся до нас зовсім. – не знаходила собі місця матір.
– Який дім? Я зайнята. У мене тут така посада, що й хвилини вільної немає. Якось приїду, коли знайдеться час.
Батьки тільки погляд опускали. Сумно, що їхня Маша про них більше не згадує. А вони ж у неї стільки вклали. Кілька років уже не бачилися з нею. Чулися тільки по телефону.
– Я тут зустрічаюся з одним чоловіком. Уже доволі давно. А тепер ми вирішили жити разом.
– Запрошуєш на весілля? Які ми раді. Зараз батькові розкажу. Він також втішиться. А коли сватання? Познайомиш нас хоча б перед одруженням?
– Ніякого весілля поки і ніяких знайомств, мамо.
– А як це так?
– А ось так. Ми не будемо одружуватися. Просто житимемо разом.
– А хто він тоді тобі? Як це жити без штампу? А якщо дітки підуть? Вони що, тата не матимуть ? Ти що надумала таке? Що люди скажуть?
– Мамо, так уже не модно. Це минуле століття. Які діти у моєму віці? Ми про таке не думаємо навіть. Просто будемо жити разом. Обом так підходить. І не вигадуй більше дурниць.
Того вечора Олександра переповіла цю розмову Петрові.
Останній тільки руки розвів.
– Таке сучасне життя. Ми від нього, певне, і справді дуже далекі. Можливо, так і краще. Хай поживуть спочатку разом, а там, якщо все добре буде, то й поженяться. Не переживай. Куди їм спішити?
Ці слова трохи приглушили погані думки в голові Олександри. Але вона все ж таки вирішила глянути, як там поживає її доня. Давно вже не бачилися. Нічого. Батьки не є гордими, поїдуть до неї самі.
– Хоч з тим хлопцем познайомимося. Як вони там живуть? От побачу, що все гаразд, і заспокоюся.
Так вони з чоловіком наступних вихідних поїхали до Києва. Доню ні про що не попереджали. Не знали, до речі, навіть, куди їдуть. Маша ніколи адресу їм не казала. Але впертість брала своє. На місці розберуться.
На вокзалі довелося кілька разів набирати номер доньки. Спочатку ніхто не відповідав, а тоді з того боку почувся чоловічий голос.
– Алло?
– Добрий день. Це Андрій?
– Так, це я.
– А це батьки Маші. Ми до вас у гості приїхали. Стоїмо на вокзалі. А де Маша, до речі?
– На якусь процедуру поїхала. Телефон забула вдома.
Андрій виявився парубком дружелюбним. Батьків дівчини не прогнав. Навпаки, здається, навіть зрадів. Погодився забрати їх до них з Машею.
Через годинку усі разом уже мчали вулицями столиці. У зятя, до речі, була дорога іномарка, якою він і приїхав по сватів.
Зі спільних балачок хлопчина видався Машиним батькам дуже приємним, ввічливим, щедрим та веселим. Хотілося, щоб таким він був і у побуті.
Квартира доньки виявилася дуже розкішною. Оздобленою зі смаком, обкладеною дорогими меблями… Навіть ходити по тій підлозі було лячно.
А на стіні у вітальні висів величезний весільний портрет. Їхня Маша була в дорогій сукні, з красивенним букетом у руках. Така щаслива та усміхнена.
– Уже й весілля зіграли. А коли?
– Маша ж вам казала, але ви нездужали. Жаль, що не змогли приїхати. Ми чекали. Це десь місяців 5 тому трапилося.
Олександра та Петро здивовано втупилися у зятя. На душі було дуже гірко. Виявляться, їхня доня соромиться власних батьків. Ну так, їм до цих багатств далеко. Але все одно. Вони ж її рідня.
Позаду раптом почулися кроки.
Додому повернулася Маша.
Вона здивованим поглядом дивилася на гостей.
– Вибачте, будь ласка, якщо зможете. Так вийшло. Не знаю, чим і як я тоді думала. Пробачте,- розплакалася дівчина, збагнувши, що трапилося.
– Нам дуже прикро. Але головне – усвідомити власну помилку. А ти це зробила. Маєш право на прощення від нас.
– Залишайтеся у нас тоді. Зараз кімнату облаштуємо спеціально для вас. Переодягнетеся, відпочинете і поїдемо в ресторан. Там і відзначимо все.
Насправді ж, батьки зовсім не злилися на Машу. Десь глибоко у душі вони могли збагнути її вчинок. І у будь-якому випадку вона залишається їхньою кровинкою. Напевно, на те й дані батьки, щоб пробачати власним діткам і сприймати їх такими, якими ті є.
Чи пробачили б Ви власній доньці такий вчинок?
А які стосунки з дітьми у Вас?
