Євгена в селі знав кожен житель та й він всіх знав. І все про всіх знав. А ось про його життя взагалі нічого не було відомо: чи була у нього сім’я, чи був одружений, чи народилися у нього діти? Жодна людина про це нічого не пам’ятала.
Але репутація у чоловіка була добра, його поважали та любили в селі. Мудрим він був, до нього можна було звернутися за порадою та добрим словом.
А невдовзі розпочалася війна. Майже всіх чоловіків відправили на фронт. В селі залишився лише один Євген.
Одного разу чоловік вирішив поїхати в місто, а назад повернувся вже з дівчинкою. Її звали Катею, вона ще була зовсім крихітною.
– Євгене, навіщо ти приволік дитину малу? Ти ж старий, не встигнеш її навіть виростити. Помреш скоро – бідкалися сусідські бабусі.
– Навіть не смійте мені таке говорити. Не дочекаєтеся! Вона у мене виросте розумною та красивою – відповідав Євген.
Одного разу прийшла до Євгена сусідка, Марія. Своїх дітей у жінки не було, тому почала вона слізно просити в чоловіка, щоб він віддав їй Катю на виховання. Але Євген одразу відмовив.
Дуже добре Євген виховував дівчинку. Заробляв гроші, прав речі, вів господарство. Ось так і жили вони з Катрусею увесь цей час.
Євген вмів гарно співати. З його двору часто доносилися милозвучні пісні. Катя дивилася на дідуся своїми голубими очима та сміялася.
А війна не вщухала. Пройшли роки, Катя підросла. Вже сама почала допомагати Євгену. А потім стали всі чоловіки повертатися з фронту, життя в селі почало налагоджуватися.
Катя пішла в перший клас. Через декілька днів у двері постукала вчителька дівчинки і сказала:
– Вам краще віддати Катю в інтернат. Повірте, мені на слово. Я лише вам бажаю добра. Ви вже старенький, з роками вам буде все важче доглядати за дівчинкою.
– Чому ви так вирішили? Не говоріть дурниць. Катя – моя радість та підтримка. Я живу лише заради неї. Чому вона повинна жити в інтернаті? Кому вона взагалі там буде потрібна? Поки моє серце б’ється, Катю свою я не дозволю забрати.
Катя вчилася на відмінно, а ще мала дар – співала просто неймовірно.
– Дитинко моя, ти продовжуй співати, не забувай про свій талант, – завжди повторював їй Євген.
Минуло багато років. Катя закінчила навчання в школі і подалася вчитися в місто. Вона кожного тижня намагалася відвідувати дідуся, завжди писала листи. Але Євген постарів, сили його покинули. Тільки міг на пошту ходити за листами, дуже він радів, коли внучка йому писала.
А взимку Євген більше не міг ходити. Почала за ним доглядати сусідка, Марія. Вона готувала їсти та топила грубку. А потім Євген вирішив написати Каті листа: “Привіт, моя дорога дитинко. Напевно, ми з тобою більше не побачимося. Я відчуваю, що настав мій час. Я не твій рідний дідусь. Твій батько віддав життя на війні, а мати померла від невиліковної хвороби. Тебе хотіли віддати в дитячий будинок, але я не міг цього допустити. Ось і вирішив забрати тебе до себе. Я щиро радий, що тобі вирішив так вчинити. Ти заповнила мою порожнечу і дала мені ще багато сил. Спасибі тобі за все. Прощавай”.
Через сильні снігопади Катя не встигла на похорон, транспорт взагалі не ходив. Коли вона приїхала в село, то одразу побігла на цвинтар до дідуся.
Тільки й було чути сумну пісню, яку Катя співала для свого дідуся.
А вам сподобалася історія?
