Ту дачну ділянку син Вероніки придбав дуже давно. Привів до ладу подвір’я, город та сад. Утеплив дім. Останній хоч і був маленьким, зате напрочуд затишним та світлим. Це була чудова місцина за містом для спокійної старості.
Жінка це добре знала, але їхати туди дуже не хотіла. Від міста далеко. Хто за нею потім повернеться? А потім ситуація вдома склалася така, що Вероніка була тільки рада втекти звідти. Так дача і стала її сім’ї у пригоді.
Перший час, коли у заміському домі тільки зробили ремонт, син з невісткою залишали там онука Вадимка з бабунею Веронікою. хлопчик дуже любив гратися на свіжому повітрі, бігати садом, спілкуватися із сусідськими дітьми. Та й у сусідів була власна машина, тож, якби щось раптом трапилося, то до міста дісталися б швидко. Ті в допомозі не відмовили б.
Зараз ситуація сильно змінилася.
Онук давно виріс і його більше не манило місце, де геть не було інтернету. Сусіди закинути власний будинок, а інші найближчі знайомі повиїжджали. Та й діставатися до міста тепер було важко. Єдина хатинка Вероніки і досі майоріла серед закинутої місцевості.
Жінка й сама не хотіла їхати у закинуте село. Що їй там самій робити? Сусідів немає, рідні також. Але її змусили обставини. Після того, як старенька продала власну квартиру, аби її син змін розширити житло, їй довелося переїхати до нього. А куди було діватися? Не залишиться ж просто неба.
Тоді почалися важкі будні. Довелося ділити приміщення з невісткою. Останній же постійно щось не подобалося. Помічав це і син Вероніки Василівни. Тому, як тільки надворі ставало тепліше, відвозив матір на дачу. Казав, що так буде спокійніше всім.
Жінка залишалася в домі із запасом продуктів, який син час від часу поповнював. Тепер вона була єдиною хазяйкою в домі. І до самотнього життя доводилося пристосовуватися. Втім, адаптація пройшла швидко. Роботи було багато. Слід і город перекопати, і овочів насадити, і фрукти позбирати, і двір у порядку тримати.
Сумувала старенька не тільки за рідними та життям у місті, а й за чорним хлібом. Так-так, він був її улюбленим. Син часом привозив такий смаколик, але траплялося це не так часто. Втім, жінка і тут знайшла вихід. Вона вимила піч і тепер щотижня місила тісто власноруч, опісля випікаючи власні калачики.
Останнім часом син Олег почав дзвонити матері все рідше, аж доки зовсім не зник з мережі.
Валентина надзвонювала йому кожні пів години, але ніхто не відповідав. Мовчала і невістка.
Передусім, мати почала хвилюватися за дітей. Думала, чи бува, не трапилося чого. А з іншого боку непомітно підкрадалася осінь: у домі ставало холодніше, продукти закінчувалися. Жінка навіть не знала, що їй робити.
Добре, що хоча б не сама залишилася в такий важкий період. Мала під боком справжнього друга. До неї на дачу якось забрів собака. Поїв, посидів трохи. Валентина Василівна його навіть Барсиком назвала. Прийняла за свого. Так він у неї залишився.
Минали днів, а на дзвінки рідня так і не відповідала. Старенька перестала знаходити собі місце. Знайшла номери далекої рідні.. Тієї, що сьома вода на киселі. І взялася дзвонити їм. У подробиці не вдавалася. Сказала лише, що не може сконтактуватися, а хоче знати, чи все у дітей добре.
Так вона і дізналася, що її син із сім’єю поїхав на море. І ще не скоро вернеться.
Через деякий час син таки передзвонив. Він не запитував, як там матір, як її здоров’я. Чоловік тільки обурювався, що дзвінки за кордон дорогі, а мати надзвонювала без причини.
– Тебе коли забрати?- неохоче запитав він. А коли почув про Барсика, то одразу заявив, що собакам у його квартирі не місце.
Жінка засмутилася, але синові не сказала нічого. Вона не могла збагнути, коли ж її доброзичливий та чуйний син став таким категоричним і байдужим.
Наступного ранку жінка запланувала піти до далеких сусідів. Знайти бодай когось, хто тут ще жив і мав змогу підвезти її до міста й прихистити собаку. Куди вона пішла б у місті, поки й сама не знала, але сидіти на місці не збиралася.
Як тільки за вікном почало світати, зі двору почулося гудіння мотора. Пані Вероніка втішилася. Подумала, що син таки одумався і приїхав по матір. Але помилилася. Біля воріт була припаркована чорна іномарка. Такої жінка ніколи не бачила. Звідти вийшов молодий чоловік і, помітивши стареньку, одразу підійшов до воріт.
– А ви давно тут живете?
– З початку літа.
– А, тоді можу і вас розпитати. чи не бачили ви..?
Та не встиг гість договорити, як на голос із дому вирвався Барсик. Він кинувся до незнайомця з такою радістю, наче вони були найкращими друзями.
– Барон, ось ти де!
Щасливим господарем такого красивого собаки виявився Антон. Чолові щиро дякував Валентині, що та прихистила собаку і доглядала за ним, немов за власним.
Тоді чоловік розповів цілу історію того, як тут опинився.
– Моя дружина померла того року. У мене залишилася маленька доня. Настею звати. Я ж для неї Барона купив, щоб трохи відвернути дитину від поганих думок. І ось на початку літа собака зник. Ми живемо далеко звідси, тому більше ми його не бачили. Шукали довго, бо донька до Барона дуже прив’язалася. Може, якби не вона, то ми давно б закинули пошуки. І ось я вирішив проїхатися околицями. Так і натрапив на ваш дім. Як бачите, геть не дарма.
– Он як воно у світі буває…
Жінка посумнішала. Тепер у неї забирали єдину рідну душу, якій не було на неї байдуже. Це помітив Антон і почав розпитувати, що сталося.
– Ви за Барона не переживайте. Я й сама не маю куди податися, а так ще й про нього думати довелося б. Я рада, що він знову знайшов свій дім.
– Ану розповідайте тепер про себе.- наполягав Антон.
Так слово за слово і Валентина Василівна переповіла гостеві все, що з нею зараз відбувалося.
– А у вас дуже багато речей?
– Ні. Які речі. Я зараз сумку беру одну – от і все моє добро. А ви мене до міста підвезете?
– Підвезу, але не до міста. Ви поїдете зі мною. Прихистили нашого Барона, тож і ми вам дах над головою дамо.- чоловік відійшов. Комусь передзвонив і повернувся зі словами.- Будете жити в мене. Насті потрібна жіноча рука. А то ні матері, ні бабусі. Спробуєте замінити їй рідню. Буду дуже вдячний, якщо у вас це вийде. А із собакою ви вже й так подружилися. Потім оформлю вас нянею. Про зарплату домовимося. У біді я вас тепер не кину.
Пропозиція була неочікуваною. Жінка навіть розгубилася.
А потім пригадала ставлення власної сім’ї: про байдужість сина, нелюбов невістки і знеохочення внука – втрачати їй було нічого. Може, у чужих людей їй навіть краще буде.
Які емоції викликала у вас прочитана історія?
Чи вірите у щасливий збіг обставин Ви?
