– Клавдія Петрівна, везуть, жінка двадцять п’ять років, травма грудної клітки, стан критичний, – в кабінет забігла медсестра Інга. – Артем сказав, що довести не вдасться.
– Готуйтеся до операції! – голос хірурга був спокійний.
Вона встала, накинула на халат легку осінню куртку і, злегка накульгуючи, попрямувала зустрічати машину швидкої допомоги.
Осінній вітер зривав з дерев останнє листя. Похмуре ранкове небо віщувало дощ. «Щось стара рана ниє? Як би сніг не почався?»
Перед очима промайнули картини війни в Південній Осетії. Вибух. Пальці мимоволі торкнулися шраму на обличчі.
З машини швидкої допомоги вийшов Артем, молодий лікар, і похитав головою:
– Не довезли.
Клавдія підійшла до носилок.
«Так життя цієї жінки благополучним не назвеш. До того ж п’яна … була».
Тут Артем витягнув з машини зовсім маленького хлопчика, взяв на руки:
– З нею був.
В очах цього дворічного малюка, одягненого в брудний легкий одяг, читалася якась приреченість. Лікар підійшла зовсім близько, і раптом в очах дитини майнула радість:
– Мама!!! – закричав він і обійняв Клавдію.
Якесь незнайоме почуття змусило забитися серце. Вона взяла його на руки, пригорнула до грудей. Дитина ткнулася губами в щоку і обвила рученятами шию. Клавдія відчувала, що дитині холодно і, забувши про все, кинулася до свого кабінету.
Налила теплого солодкого чаю. Хлопчик почав пити, обливаючись. Клавдія відкрила холодильник, в ньому багато їстівного – нічні чергування були частими. Але вона уявлення не мала, що дати дитині. Взяла шматок м’якої булочки, вмочила в сметану. Хлопчик схопив це частування і почав жадібно їсти.
Посадила його на диван. Розігріла молока. Малюк напився і, поклавши голову їй на коліна, заснув.
***
– Клавдія Львівна, – в кабінет зайшла Інга. – Там з поліції і це … з дому сиріт, чи що.
– Нехай зайдуть!
– Доброго дня! – привітався поліцейський і одразу представився. – Лейтенант Якушев Андрій Вікторович.
– Я – Юлія Яківна Антонова, інспектор у справах неповнолітніх, – представилася жінка і відразу додала. – Ми за хлопчиком.
– Ви знаєте, як його звуть? – раптом запитала Клавдія.
– Так, – поліцейський заглянув в папку. – Богдан Володимирович Гусін.
– А що ще можете про нього сказати?
Молодий лейтенант здивовано глянув на лікаря, але продовжив читати:
– Ніде не прописаний, мати – Гусіна Анна Юріївна, ніде не прописана, не працює …, – але одразу виправився. – Не працювала. Батька – немає. Останній місяць проживали у подруги. Два дні тому вона їх вигнала. Будь-яких близьких родичів у хлопчика немає.
– А що сталося?
– Переходила дорогу, п’яна. Дитину навіть за руку не тримала.
– І що тепер з хлопчиком буде? – в голосі Клавдії чувся смуток упереміш з жалем і ніжністю.
– Після карантину, влаштуємо до будинку маляти, – Юлія Яківна раптом посміхнулася. – Хлопчик, трохи нервовий, постійно плакав. Матуся, про нього особливо не дбала. А у вас на руках спокійно спить, немов справжню маму відчув.
У Клавдії перехопило подих, до очей підступили сльози. Перед очима знову майнув той вибух, після якого вона вже ніколи не стане мамою, і дружиною – теж.
– Клавдія Львівна, ви …, – лейтенант запнувся, але одразу виправився. – У вас зачіска і колір волосся дуже схожі з його матір’ю. Видно дитина інстинктивно потягнулася до вас і вперше в житті відчула захист.
– Допоможіть занести його в машину, – попросила Юлія Яківна. – Він так міцно спить.
Клавдія притиснула дитину до грудей і обережно понесла. Поклала в машину, в якій приїхали представники влади.
***
Повернулася в кабінет. Її змінниця вже прийшла, і переодягалася:
– Клава, що трапилося? На тобі лиця немає.
– Привіт Яна! Все гаразд!
***
Зайшла в квартиру, де жила удвох з матір’ю. Величезну чотирикімнатну квартиру, з євроремонтом, заставлену сучасними меблями.
– Привіт, мама! – спробувала надати своєму голосу веселощі.
– Дочка, що трапилося? – материнське серце не обдуриш.
Клава схопилася за голову, забігла в свою кімнату і впала на ліжко. Слідом забігла мати. Вона не пам’ятала, коли востаннє бачила доньку, яка плаче. Та не плакала, і коли повернулася з Осетії вся поранена, і коли лікарі ставили один за іншим невтішні діагнози. А зараз розгублено дивилася на сльози своєї дорослої дочки.
Сіла поруч на ліжко:
– Що трапилося, доню?
– Сьогодні привезли жінку після аварії, довести не встигли. Вона була не твереза, переходила дорогу. Разом з нею був хлопчик, зовсім маленький, – з очей Клави знову потекли сльози, вона прилягла на плече матері. – Він раптом обійняв мене і закричав: Мама!!!
Дочка просто захлиналася слізьми, а мати гладила доньку по волоссю, не знаючи, що сказати. Раптом в грудях жінки похилого віку, щось йокнуло:
– Клава, а давай цього хлопчика візьмемо до себе. Буде у тебе син, а у мене – онук. – Дочка різко підняла голову. – У нас з тобою у обох хороші пенсії. Так, і ти заробляєш добре.
Клавдія кинулася до комп’ютера. Почала уважно читати закони. Розібравшись у всьому, кинулася до матері:
– Там багато довідок треба. І термін від декількох тижнів до року. Зараз почну збирати …
– Зараз ти поснідаєш, трохи відпочинеш, – перебила її мати. – А я поки сама в усьому розберуся. Пішли на кухню!
***
Графік роботи: день – ніч – відіспатися – вихідний, з одного боку важкий, але з іншого – два вільні дні. Багато чого можна встигнути зробити.
Насамперед довідалася, де зараз Богдан знаходиться. Зайшли до завідувачки:
– Доброго дня! Ви з якого приводу? – спитала та.
– Сьогодні вранці до вас надійшов хлопчик, Гусін Богдан. Я хотіла б його усиновити.
– Ви, вибачте, хто йому?
– Ніхто.
– А звідки ви його знаєте?
– Я працюю в лікарні, хірургом в реанімації. Сьогодні вранці до нас привезли загиблу жінку і Богдана.
– Як вас звати? – раптом запитала завідувачка.
– Клавдія Львівна.
– Клавдія Львівна, я не проти. Більш того, завжди рада, коли діти знаходять батьків. Але вам потрібно зібрати багато довідок. Потім буде суд, який і вирішить, можливість усиновлення вами дитини, – і знову несподівано. – Ви заміжня?
– Ні, – Клавдія опустила голову.
– Це великий мінус. Крім того, враховується добробут, здоров’я.
– Я розумію.
– Клавдія Львівна, зберіть документи, віднесіть їх до відділу опіки та піклування.
– Добре. А можна, ми зустрінемося з Богданом?
– Будь ласка! – вона встала з-за столу. – Ходімо! Він поки на карантині.
***
У залі з десяток діточок гралися з іграшками, поруч були нянечки. На дітях були чисті костюмчики. Але всі вони були, якимись нещасними. Богдана вона впізнала відразу. Той сидів на підлозі і дивився кудись у вікно. Ось повернувся, довго дивився на тих, хто зайшли і раптом встав на ноги.
– Мама!!!
І побіг до неї незграбно, широко розставивши руки.
– Синочку!!! – вирвалося з грудей Клавдії.
Вона кинулася назустріч, схопила, пригорнула до себе, немов боячись, що хтось відбере його.
***
За два дні Клавдія з матір’ю встигли зібрати всі документи. Тим більше, зібрати довідки про здоров’я, звичайно ж, не склало ніяких труднощів.
Зібрані документи віднесла до відділу опіки та піклування. Там їй сказали, що протягом місяця вони вивчать документ, перевірять стан здоров’я дитини, обстежують житлові умови усиновителя.
Далі, Клавдія пішла оформляти заяву суд. Там їй сказали, що спочатку прийдуть документи з відділу опіки та піклування.
***
Пройшов тиждень. Справа про усиновлення так і не зрушила з мертвої точки. Поки хтось із лікарів на її роботі під час чаювання НЕ завів розмову про це:
– Клава, що у тебе з Богданом? – про нього вже знала вся лікарня.
– Тяганина там, – Клавдія важко зітхнула. – А якщо не віддадуть?
– Клава, пам’ятаєш, ти якось пару років назад, врятувала Меліхова і його дружину, коли вони в аварію потрапили? Але ж він зараз заступник мера з соціальних питань.
– Так, він напевно, вже забув про мене.
– Ось і нагадай.
***
Лише до вечора, в кінці зміни Клава наважилася зателефонувати до мерії.
– Приймальна Меліхова, – пролунав металевий голос.
– Можна мені поговорити з Микитою Петровичем?
– Ваше прізвище?
– Михайлова Клавдія Львівна.
– З якого питання?
– З особистим.
– Записую вас на двадцять сьоме листопада.
– Ну, це ж через місяць? Можна раніше?
– У Микити Петровича всі дні прийому розписані на місяць вперед.
Тут Клавдія почула у слухавці незадоволений чоловічий голос, звернений до секретарки:
– Хто там?
– Якась, ось …
І тут же гучний крик в трубці:
– Клава, Клавочка, не кидай трубку!
– Микита Петрович, ви мене пам’ятаєте?
– Про що ти говориш?
– Микита Петрович …
– Клава, ти в тій же лікарні?
– Так.
– У тебе зміна, коли закінчується?
– Через пів години.
– Зараз приїду.
***
Він уже чекав біля своєї машини. Кинувся назустріч:
– Клава, вибач! Немає мені прощення. Сідай, їдемо!
– Куди?
– До мене додому. Дружина обізвала мене найостаннішими словами, і наказала негайно тебе доставити.
Він посадив Клавдію в машину. І лише, коли машина рушила, запитав:
– Клава, у тебе якісь труднощі?
– Хочу усиновити хлопчика, – їй стало незручно, ніби вона скаржиться, але все ж договорила. – А там, якось повільно. А ще суд …
– Ах, там ще й суд? – чомусь розсміявся Микита Петрович.
***
Його дружина зустрічала їх біля відчинених воріт котеджу. Обійняла Клаву:
– Пробач нам! Ти цього бовдура, – вона кивнула на чоловіка, – можна сказати: З того світу витягла. Мені все пошила, майже шрамів не залишилося. А ми тобі навіть не віддячили по-справжньому.
***
Після невеликого, але багатого застілля, Раїса Сергіївна, господиня будинку, нарешті, згадала:
– Клава, а що за проблема у тебе?
– Хочу усиновити хлопчика. Але документи у відділі опіки та піклування вже тиждень …Клавдія почала розповідати про загиблу жінку, про Богдана. Коли вона закінчила розповідь, господиня змахнула з очей сльози і твердо пообіцяла:
– Цю проблему ми зараз вирішимо.
Дістала телефон, набрала номер:
– Привіт, Світлана!
– Ой, Раїса Сергіївна, доброго дня!
– Світлана, я до тебе у справі.
– Слухаю вас!
– У тебе там документи від Михайлової Клавдії Львівни на усиновлення. Не могла б ти завтра зранку їх оформити і принести мені?
– Про що розмова, Раїса Сергіївна, все зроблю.
– Ой, спасибі, Світланка!
– Ось і все, Клава! – посміхнулася жінка, вимкнувши телефон.
– А там ще суд …, – вставила Клавдія.
– Взагалі-то, – Раїса Сергіївна розсміялася. – Я глава нашого міського суду, і завтра твої документи з відділу опіки та піклування прийдуть до мене. Зараз ми з тобою, прямо тут, напишемо деякі папери. Завтра все оформлю, як годиться. Ну, а післязавтра забирай свого Богдана.
– Спасибі!
– Перестань, Клава! Я все життя перед тобою в боргу.
***
– Мама!
– Все, синочок збираємося! Додому!
– Баба, баба …
– Баба тебе чекає, – Клава почала одягати дитину в усе нове. – Багато смачного тобі приготувала.
– Мама! – обняв і поцілував, кудись в шию.
– Все, ми пішли! – звернулася Клава до завідувачки.
– Щастя вам в житті! – посміхнулася та.
Бабуся радісно сплеснула руками:
– Внучок, мій рідненький! Зараз я тебе роздягну.
– Баба!
– Так що ж ти, тільки два слова і говориш? – бурчала літня бабуся, роздягаючи онука. – Не дарма я в школі сорок років пропрацювала. І говорити ти у мене навчишся, і відмінником будеш. Ходімо їсти!
Як вам такий відчайдушний вчинок Клавдії?
