Якось мої доньки сильно захворіли й прийшлося лягти в лікарню на тиждень. У нашій палаті ще була молода мати з трирічною дочкою. Було видно, що вона любила дочку, але ще не володіла тією материнською інтуїцією і брала приклад з виховання її мамою.
Тож за тих 7 днів ми познайомились і трохи розмовляли.Я дивилась на ту жінку, і мені ставало водночас сумно і захопливо. Сумно, бо для того, щоб бути хорошою мамою треба багато вміти й знати. І не один день працювати над собою. Але попри всі старання, звички виховання, традиції попередніх поколінь теж впливають з доброї чи поганої сторони на дитину. А захопливо, бо жінка начитана. Взяла з собою посібник “Як правильно спілкуватися зі своєю дитиною”. Хоча у деяких ситуаціях я б по-іншому говорила з дочкою. Інколи від її фраз мене аж перекручувало зсередини.
Наведу приклад.
У її дочки діагностували пневмонію. Дитині важко хворіти, вона часто плаче, викрикає і має перепади настрою. І це все під супровід кашлю і сильних хрипів. А мама її дратується від будь-якого неслухняного руху дочки. Здавалося, що мамі соромно переді мною за її дитину і вона не хотіла створювати якийсь дискомфорт. Замість того, щоб заспокоювати її вона сердитим голосом промовляла, що покличе лікаря, який зробить їй укол. Хоча дівчинка і так отримувала 2 уколи в день. Або до прикладу, що залишить її тут одну чи закриє в туалеті. Мої донечки сильно дивувалися з почутого і схвильовано дивилися на мене й обіймали. А я тулилася до них і цілувала. Що я могла вдіяти? Чи правильно роздавати поради незнайомій людині, тим більше якщо це стосується її дитини.
Я продовжувала на це все дивитись.
Після слів матері дитина заходилася від істерики, тоді мати її обіймала, цілувала і казала, що нікуди не піде. Так тривало завжди. Спочатку дівчинка сильно плакала, потім її заспокоювали, потім сміялася і недовго після цього знову в плачі. Пізніше маму замінила бабуся, поки та поїхала додому, приготувала поїсти, привела себе в порядок. Дівчинка так само себе поводила при бабусі, але на її “заспокоєння” дівчинка не реагувала.
Якось жінка розмовляла з дитиною, а деякі фрази мене сильно зачепили. Ліда казала, що хоче повернутися на роботу, бо вже не може тут бути, а дочка хотіла, щоб мати залишалася з нею. Тоді жінка сказала, що їй не подобається бути в лікарні, а дочка відповіла, що їй подобається, коли мама з нею.
Я зловила себе на думці, що дитина ще довго буде лікуватися. Чому вона гає таку можливість? Але ж у неї ще був чоловік, який приходив і грався з дочкою кожного вечора. Через 2 дні ми подружились і вільно спілкувалися в палаті. Якось я таки захотіла розказати, що можна по-іншому спілкуватися з дитиною, що існує безліч різних підходів. Я не хотіла їй нашкодити, але слова самі полилися під влучний момент.
На третій день нас була розмова про дитячий страх втратити маму. Коли малеча так сильно любить матір, що їхній зв’язок здається нерозривним. І дитина наче здатна зробити все, щоб його зберегти. Бо від подібного відчуття втрати кидає в ступор і підкошуються ноги. І вона готова пообіцяти будь-що на світі, щоб його уникнути. І як не відновлюються нервові клітини після подібних стресів. А які це може спричинити наслідки у підлітковому віці…
В Ліди очі полізли до лоба. Вона дивилася на мене так, ніби я відкрила їй Америку. До неї дійшло, що подібні погрози дитині дуже серйозно на неї впливають.
Того ж вечора я натикаюся на ту саму інформацію у посібнику і кажу, що ми зранку говорили про те саме. Дивлюся на Ліду і пропоную зачитати в голос, вона погодилась. А перед тим, як вкласти дочку поцілувала її й сказала, що не залишить її й побажала солодких снів.
Вранці знову прийшла бабуся. Дівчинка не хотіла снідати, а баба пригрозила, що якщо вона не буде їсти, то вони з мамою лишать її й вона буде голодувати.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ліда глянула на матір, потім сіла біля дочки й обійняла її, запевняла, що ніхто її тут не кине.
– Мамо, щоб я більше від вас такого не чула! – Промовила Ліда.
– А що я сказала не так? Я хотіла, щоб вона поїла.
Після цього випадку Ліда більше не говорила дитині подібних погроз. Вона не згадувала про розлучення. Решту 4 дні дівчинка швидше йшла на поправку. Дитина все ще могла заплакати, але швидше заспокоювалась.
У палаті ми сильно відчули цю зніму поведінки дитини через зміну спілкування її матері. І це було добре.
Чи зробили б ви так само?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
